— Що — треба? — сторожко подивився Мацько на Дратву.

Пилип підвівся і ребром долоні шаркнув себе по горлі.

— Ти з глузду з'їхав! — кинувся Мацько.

— А ось це бачиш? — Дратва вийняв з-за халяви шевського ножа. — Якби ми всі та по ножеві... та кожного здиру, кожного зрадника... разом, разом... усіх потіїв, баронів, а потім уся чорна чернь з ножами на магістрат!

— Бійся бога, ти божевільний!

— А що інше, що інше? — викрикнув Дратва. — Молитися, просити в бога ласки,в печері гріхи спокутувати, як оцей мніх з Вишні? Праведний він муж, але кому яка користь з його молитов, кому?

Шкільний двір набився людьми, дрібне таланіння дзвонів долинає із сорока позаміських дзвіниць; тесля теше хрест, Пилат віддає останній наказ, грають сурми, виходить Ісус з хрестом на Голгофу.

Стоять поруч Красовський, Рогатинець, Борецький, Вишенський, дивляться містерію.

А в Юрія перед очима русоволосий хлопчик, якому сказав, поблагословивши у притворі: «Приходь до школи, Марку». Сказав і покликав ще одну людину на Голгофу. А чи вийде вона, чи втримає свого хреста, не впаде, не прокляне того, хто послав його, не розкається, коли будуть розпинати? А чому конче треба бути розіп'ятим для того, щоб воскреснути? Чому ми боїмося воскрешати наш дух у скорбну п'ятницю, чому не хочемо вийти на гору вільними?

На Голгофі розпинають Христа-спудея. Стукають молотки, терновий вінок в'їдається в скроні, тече кров по обличчі... Дивись, Юрку, як черлено тече кров у покорі, чому ж ти боїшся крові, пролитої в боротьбі?

Зараз настане великдень, зараз воскресне Христос, увійде до пекла і розжене демонське військо. А коли не воскресне, коли не станеться чуда, чи не назвуть злочинцями тих, хто стояв, у скорботі й покорі дивлячись, як його розпинають?

Галас, крики вихопили Рогатинця з задуми. Що це— переодягнуте сатанинське військо розпочало гру? Ще ж не пора... Та ні, крики долинають з вулиці. На Зацерковній — стовпище людей, хтось голосно сповістив:

— Потія вбили! Біля архієпископської резиденції! Стояли закам'янілі. Згодом промовив мніх Іван:

— Перша кров пролилась через гадючу унію...

— Ще не великдень, брате Йване, — сказав Рогатинець. — Ще рано успокоювати себе в блаженному чеканні воскресіння. Скорбна п'ятниця тільки починається.

То сталося так, як і все незвичайне, раптово й несподівано. Іпатій Потій після обіду вийшов у супроводі міністрантів з архієпископського палацу на край ринкового майдану, де його чекав фаетон — він мав вирушити до Юрського собору, в якому вирішив резидувати до того часу, поки львівська паства не визнає єпископом його коад'ютора Иосифа Рутського.

Люд снував по Ринку; одні кланялися, а дехто й підбігав до руки митрополита; з підвалу Корнякта вийшли Барон з Антипком, чорт усе ще тримав у віддутій кишені сурдута змалілого шевця; Антох побачив Потія і собі підбіг до його руки; чорт забувся і скинув перед митрополитом капелюха — Барон побачив, як сахнувся Потій, уздрівши роги, і перехрестився; Антипко квапно натягнув капелюха й чемно посміхнувся, як до знайомого; трохи здивувався Барон, чому чорт не щез перед хрестовим знаменням, — і ось у цю мить із-за фаетона вискочив невеличкого зросту корячкуватий чоловічок, Антох упізнав у ньому мовчазного клієнта Лисого Мацька; чоловічок змахнув ножем, устромив його в ліве передпліччя митрополита і, залишивши ножа в тілі пораненого, зник.

Юрбу небавом оточили ціпаки, виводили кожного поодинці з кола, обшукували, допитували, але вбивці не знайшли — ніхто не запам'ятав навіть його обличчя.

Тільки Барон. Але він нічого не хотів при людях сказати, звелів повести себе до Соліковського.

В архієпископській спальні лежав на ліжку живий Іпатій Потій із забандажованим плечем. Біля нього сиділи Соліковський і лікар, іже бургомістр, Павло Кампіан; вони зчудовано подивилися на двох ціпаків, які ввели Барона — та невже він вчинив замах на митрополита?! — Барон схлипнув, підбіг до ложа, вклякнув і, вдаривши себе кулаком у груди, вигукнув урочисто:

— Я знаю злочинця, знайду його!

— В ім'я боже! — перехрестив Барона Соліковський, обличчя його розпогодилося, і Блазій з незмірною скритною втіхою побачив на ньому проблиск благосхильності до свого вірного й нефортунного слуги, якому досі ніяк не вдавалося виправдати довір'я хлібодавця.

— Гроші на розшуки дасть магістрат, — мовив Кампіан. — Шукай убивцю в місті й передмістях, по селах і фільварках. Нинішній інцидент — не випадок, не вчинок божевільного, а зблиск оружної ребелії, яку мусимо вбити в зародку!

— Це спалах пошесті, прокази, яка донині потаємно визрівала, вашмость! — підтвердив Соліковськии.

— Що, що ви сказали? — зблід Кампіан і підніс до очей руки. — Ах... — отямився по хвилині. — Так, так...: Я зрозумів вас...

Був то медовий рік з половиною для Барона. Найкращий час у його житті. Йому давали гроші, прощали блазнювання і п'яні вигуки — іноді занадто прихильні до власть імущих, а деколи й не зовсім поштиві, його допускали до панських столів, він став своїм серед патриціїв, бо виконував завдання бургомістра й архієпископа.