А як йому хотілося зараз мчати стрімголов!

Калінінська вулиця, понівечена боями сорок першого року, з розбитою бруківкою, напівзруйнованими і спаленими будинками, вивела його на головний у місті майдан. Тепер тут розмістилися установи окупантів: гестапо, військова комендатура, поліція, міська управа.

Перейшовши курний, покраяний глибокими коліями і місцями порослий бур'янами майдан, Заболотний вийшов на Поштову вулицю і, проминувши квартал, звернув на Базарну.

Коло довгого будинку з червоної цегли Степан зупинився. Між тьмяними вікнами, позамазуваними вапном, висіла вивіска з дахового заліза у дерев'яній рамці:

Під нею були відчинені низькі почорнілі двері, що вели в підвальне приміщення будинку. Степан пригнувся і переступив через поріг. Він чудово знав, що вниз ведуть одинадцять крутих, вичовганих від часу кам'яних східців. Але Степан квапився. Він досяг сьомого, а через решту перемахнув і ледве встояв на ногах.

— Ти що? З глузду з'їхав? — почувся низький хрипкуватий голос кочегара лазні, який стояв біля верстака.

Літній, опасистий, у безрукавці й брудному фартусі, кочегар тримав у руці молоток, з допомогою якого ладнав до старого оцинкованого відра нову дужку. Його велику голову покривала копиця густого, чорного, але вже дуже посивілого волосся. Жовтаво-сиві вуса звисали на губи. Різкі зморшки борознили похмуре обличчя і крутий лоб. Це був не тільки кочегар лазні, а й керівник міського підпілля Чорноп'ятов.

Заболотний збуджено провів рукою по своїй рудій шевелюрі, оглянув побіжним поглядом котельну і ближче підійшов до кочегара. Тримаючи в одній руці примус, другою він міцно стиснув плече Чорноп'ятова.

— Григорію Панасовичу, чепе! Але радісне! Треба негайно діяти! — випалив він одним духом.

Кочегар спохмурнів.

— Тихше! Ти можеш спокійно говорити? Скільки я тебе вчив? — Він нахилив голову і про всякий випадок подивився в отвір у дверях. — Що там за чепе?

Степан кинув примуса на верстак і вже спокійніше сказав:

— Завтра вранці через місто пройде машина із ставки Гітлера… — і Степан допитливо глянув, яке враження справлять його слова на Чорноп'ятова.

Чорноп'ятов недовірливо звів брови і мовчки згинав до потрібного положення залізну дужку.

— Далі… — тільки й мовив він.

— Машиною їде спеціальний кур'єр чи посланець, біс його знає, з поштою для командуючого танковою армією фронту, — продовжував Степан.

Чорноп'ятов повернув голову, уважно подивився на Заболотного і спитав:

— Звідкіля ти нахапався такого?

— До мене щойно заходив Скиталець.

Чорноп'ятов поставив відро на верстак і витер фартухом руки.

— Скиталець? — перепитав він, приховуючи занепокоєння, що охопило його.

— Еге ж! — палко підтвердив Степан. — З ним на квартирі живе унтер-офіцер з комендатури.

Чорноп'ятов кивнув. Це було відомо.

— Так от, — вів далі Заболотний, — учора, пізно ввечері, унтер йому розповів, що машину наказано зустріти й забезпечити охороною аж до фронту. Випили вони з унтером, і той розпатякався, що призначений в охорону кур'єра. З п'яних очей виказав, яким маршрутом піде машина, де будуть зупинки, де заправлятимуться. Все…

— Так… цікаво! — задумливо протяг Чорноп'ятов, і похмурість з нього наче рукою зняло. — Якщо справді все так, як ти кажеш, то випадок рідкісний…

— Та куди вже й цікавішого! — зрадів Заболотний.

— Так, так… — промимрив Чорноп'ятов, розгладжуючи вуса. — Машинами пошту із ставки возять… Значить, посміливішали пани націсти. Пронюхали, мабуть, що наші партизани вийшли в далекий рейд. Дуже добре… А ще що казав Скиталець?

— О п'ятій годині, після чергування, він прийде в лазню. В цивільному. І чекатиме вас.

— Ага… Добре.

— Ну, я побіжу, — сказав Заболотний. — Клієнтів багато.

Чорноп'ятов глянув на нього спідлоба, трохи помовчав і потім нагадав:

— Надто вже ти проворний! Гляди, акуратніше… Як смеркне, заглянь про всякий випадок до Митрофана Федоровича.

— Єсть! — відповів Степан і двома стрибками вискочив щербатими східцями нагору.

Чорноп'ятов провів його поглядом повз верстак і, угледівши забутий Заболотним примус, посміхнувся.