Ось і цей так званий «повітряний міст» теж був частиною політичної війни Заходу проти Сходу, Щоб дезорганізувати економіку Східної зони, західні окупаційні держави запровадили в себе власну валюту. В Берліні почали одночасно ходити два види грошей. Це викликало страшенну плутанину в цінах, вигідну спекулянтам. А коли радянські окупаційні власті, щоб припинити цю економічну диверсію, ввели деякі обмеження на дорогах, які зв’язують Східну і Західну зони, одразу ж було зчинено провокаційний галас про «червону блокаду» Берліна. Нібито для врятування жителів Західного сектора від голоду американці організували постачання їм продуктів і вугілля на літаках. «Повітряний міст» — так назвали вони цю свою авантюру. Саме авантюру, бо берлінці, наче нічого й не було, і далі харчувалися за рахунок радянської зони. А трохи пізніше стало відомо й інше: «міст» діяв в обидва боки — цими ж літаками з Німеччини вивозилися її національні цінності…

Ричагов кілька хвилин спостерігав карнавальну свистопляску прожекторів. Вона призначалася для жителів Берліна: дивіться, добродії німці, як ми дбаємо про вас!..

Ричагов плюнув і рушив далі. І знову почав думати про Хауссона: Адже майор зараз десь зовсім недалеко. Може, в цю мить він пильно вдивляється в лукаві очі лейтенанта Кованькова і чекає його відповіді на поставлене питання.

Ричагов мимоволі пішов швидше.

Лейтенант Кованьков у цей час спав. Так, він спав і навіть бачив якийсь приємний сон. На його устах, немов тривожна блискавиця, тремтіла посмішка. Але от посмішка згасла, густі брови насупилися, і па обличчі застиг вираз невдоволення. Повіки здригнулись і розплющилися, спочатку ледве-ледве, потім широко. Кованьков підвів голову, подивився навколо і повільно ліг на подушку… Головне, нічого не забути з того, що сталося за цей час, жодної дрібниці.

Отже, о дев’ятій годині вечора він збирався віднести прачці білизну. В останню мить, коли він уже надів шинелю, подзвонила Рената і запропонувала поблукати з годинку по місту. Сказала, що дуже хороший вечір… А втім, вечір був не таким уже й хорошим. Вулицями міста гуляв пронизливий, холодний вітер, шмагав у лице, лопотів зірваними афішами…

Кованьков одніс чемодан з білизною прачці і зустрівся з Ренатою. Вони бродили безлюдними вулицями. В їхній розмові не було нічого такого, ще варто було згадати в зв’язку з дальшими подіями цього вечора. Розмовляли про книги, про зорі, про спорт, про кінофільми. Не говорили про те, що змушувало їх удвох блукати по місту в цю пізню вечірню пору.

Вони перетнули Шлюспарк, а потім вулицями Шарлоттен і Массовер вийшли до станції метро. В них не було домовленості йти саме сюди, а вийшло так, ніби вони обов’язково мали їхати кудись підземкою. Рената вказала очима на синю неонову букву «М», що палала над входом у метро. За хвилину вони вже стояли на лункій платформі підземної станції. Підійшов поїзд. Вони сіли в зовсім порожній вагон і помчали під Берліном. На станції Александерплац вийшли і піднялися на поверхню. Площа була залита світлом. Тут пізній час не відчувався. Вони постояли, спостерігаючи метушливе життя площі.

— Ходімо до річки, — запропонувала Рената.

— Як до річки то й до річки, — засміявся Кованьков.

І знову вони говорили про книжки, зорі і багато про що інше. Всього, про що вони говорили, і не згадаєш. Біля повороту на Варшавський міст Рената зупинилася.

— От куди я вас завела!

— Це ж не край світу.

— Може, край, — раптом серйозно сказала Рената і почала дивитися на той бік річки. — Там уже американський сектор. — Вона труснула головою і спитала: — Знаєте, чому я люблю це місце?

Кованьков озирнувся — навколо не було нічого особливого.

— Тут наприкінці квітня сорок п’ятого року я побачила перший радянський танк і перших радянських солдатів…

У Кованькова защеміло серце. Не побувавши на війні, він часто з заздрістю думав про своїх товаришів по армії, яким випало щастя прийти сюди з перемогою і волею.

— На жаль, мене в тому танку не було, — сумно промовив він.

Рената глянула на годинника. Кованьков помітив, що вона дуже схвильована. Він знав: під руїнами будинку, в який влучила американська фугаска, загинули мати й брат Ренати, і подумав, що дівчину розтривожили спогади… Лейтенант навіть і не підозрював, що Рената схвильована зовсім з іншої причини.

От що сталося далі. Біля них зупинилось таксі.

— Рената, здрастуй! — вигукнув чоловік, який сидів поруч шофера.

— Алло! — Рената помахала йому рукою.

З машини вилізли два чоловіки. Високі на зріст, добре одягнені. Вони привіталися з Ренатою і трохи здивовано глянули на Кованькова. Рената сказала:

— Знайомтеся, це мій радянський друг. А це — друзі по спорту.

Чоловіки потиснули руку Кованькову і назвали свої імена. Він тоді навіть не намагався їх запам’ятати. А втім, тепер зрозуміло, що імена, звичайно, були несправжні.

— Довго ще збираєтесь стерегти міст? — посміхаючись, опитав у Ренати один з чоловіків.

— Мабуть, уже час додому, — відповіла Рената.

— Сідайте підвеземо. Ми після тренування вирішили покататися по місту.

— Поїдемо? — звернулася Рената до Кованькова.

— Можна… — невпевнено відповів він, розуміючи, що поводиться необережно.

Кованьков і обидва спортсмени сіли на заднє сидіння, Рената — біля шофера. Машина рушила. Всі мовчали. Раптом спортсмен, який сидів зліва від Кованькова, спитав: