— Навідував свого друга? — неприязно спитав Савмак.

Євнух відповів йому так само вороже:

— Ти забув, володарю, що під Мірмекієм у мене винарня.

— Як сьогорічне вино? — втрутився між них Евтихій, аби впередити сварку.

— Вино?.. Ще тільки чавлять. — Євнух одходив повільно, й так само повільно розплутувалися зморшки на його жовтавому виду. — Мій актор Сінд каже, що сього року начавить більше, ніж торік. — Свого ойконома євнух назвав латинським словом «актор», і між ними мовби з'явилася тінь старого римського сенатора Публія Муція Сцеволи.

— Гукай пити сік, — сказав цар лоґоґрафові, аби загладити свій нестримний вибух. Про римлянина зараз не хотілося й згадувати.

Лоґоґраф уже зовсім одійшов і посміхнувся:

— Радітиму. Ще жодний цар не бував у моїй винарні! Ходімте зараз?

— Дорогою назад, — відповів збайдужілим голосом Савмак і глянув з пагорба. Звідси видно було священний гай хорому Асклепія, й він заквапився далі. Колісниця котилась низом, а вони втрьох ішли навпрошки, чужими виноградниками й садочками, до самої рудні. Євнух зірвав гроно білого хересу й підніс цареві:

— Вже готовий.

Се було виявом примирення, й Савмак охоче заходився дзьобати солодкі випрозорілі зерна. Поки дістались рудні, білі гіматії в усіх трьох укрилися пилком «синього каменю» та вапна, якими пантікапейці обприскували виноградники. Спершу цар, а тоді й супутники його розповили свої гіматії й почали обтрушуватись.

— Ти тут родичів маєш? — спитав Савмак в Евтихія.

— Всі евпатриди в Пантікапеї — так чи так родаки. — Евтихій недбало махнув рукою: — Хай се тобі не пече.

— Зате я не маю в рудні жодного родича, — втрутився євнух, і се було натяком.

Савмак мовчки виважив його поглядом. Евтихій махнув рукою, й з-од дальньої ями, над якою стояло кілька робів у самих пов'язках навколо стегон, підбіг ойконом. Се був одноокий чолов'яга з бичем при поясі, й Евтихій розповів, що той утратив око під час повстання супроти Діофантових воїв минулої зими.

— Як звешся? — спитав Савмак, якому здавалось, ніби він десь уже бачив сього ратника.

— Аполлодор, басилевсе.

Савмак аж тепер згадав балакучого чатника з Валової брами на Феодосійському шляху. Тоді Аполлодор мало не до білого розпік своєю занудливою цікавістю Никонового сотника Лісія, що супроводжував Публія Муція Сцеволу. Аполлодор теж згадав той випадок і почав розповідати, як гектарх Лісій нарадив Діофантові задурити робів, і роби клюнули на вудочку й упустили понтян у Феодосію.

— Але й він, кажуть, здох, — закінчив Аполлодор. — Перська стріла, від неї людина вмирає в той самий час наступного дня.

Тепер Савмак охочіше послухав би, де зараз римський сенатор, що розумує й що чинить. Про нього багато розповіла Елена, розповіла сама, без припрошень, а разом і про себе, й Савмак, отямившись, часто згадував її безжальні слова.

…Я від народження — македонка, сказала Елена. Мій батько та мати були вільними людьми, купцями, й жили в своєму власному домі над аґорою Тесалоніки. Батько мав добру ладдю, діеру, й торгував шкурами: закуповував їх у селах фракійського племені крестонців, що жили понад озером Больба, й продавав на іонійських островах. Усе йшло гаразд, поки римляни, «визволивши» Грецію й Македонію, скинули з себе машкару визволителів.

У Пелі поселився багатий вершник Максімус, він почав торгувати з фракійцями, та наші македонські купці заважали йому. Максімус мав у Тесалоніці, яку римляни перейменували на Терму, ваговитого родича, що стояв на чолі всіх тамтешніх римських кораблів, і тепер, коли котрийсь грецький чи македонський купець перебігав Максімусові дорогу, він скаржився родичеві, й судно нещасного купця таємничим способом зникало.

Тесалонікські купці пробували скаржитись римському намісникові, та хоч усі сліди вели до Максімусового родича, домогтися правди не могли. Рим був зацікавлений у тому, щоб його купці витіснили з ринку купців місцевих, і ніяка сила не могла зарадити «визволеним».

Мій батько довго викручувавсь, та нарешті черга дійшла й до нього, й у таргеліоні місяці наша діера затонула в найтихіший день біля острова Скіроса. Нас підстерегло те саме лихо, що вже спіткало багатьох тесалонікських купців, і мій отець, хоч і відзначався витриманістю, кинувся з факелом до будинку Максімуса. Максімусові роби впіймали його й привели до господаря, тато два місяці просидів у вогкому порубі римського вершника та купця. Максімус був, незважаючи на своє прізвище, дрібненький і лютий, мов шакал, до того ще й злопам'ятний. Для мого батька він вигадав найстрашнішу кару.