— Ти що, хотів отруїтися? Евґеній по хвилі крутнув головою:

— Ні.

— Я сам бачив, як ти ковтав миш'як! Чи, може, вирішив звести зо світу котрогось нашого пантікапейця?

Евґеній перестав згрібати ногою скалки глечичка та розсипане сіре зерня й лише презирливо посміхнувся. Й тут Архелаєві спало на думку щось цілком нове, він обережно приступив до Діофантового махерофора й, коли спинився на крок од нього, раптовим і точним рухом, як навчили його в палестрі, шарпнув Евґенія за груди. Полотно хітона з лунким свистом роздерлось, оголивши юнакові душу, й трохи нижче від чорного соска, напроти серця, Архелай побачив синій крапчатий накол, кумир Сонця, син Ахурамазди Мітра на розчепірених орлиних крилах.

Архелай стояв, не знаючи, що робити й як повестись далі; ся думка сяйнула в його мозкові блискавицею, не давши навіть зважити наслідки подібного вчинку. Евґеній теж стояв із розшарпаними грудьми, в очах його не було й крихти злости чи бодай якогось іншого почуття, й се ще дужче бентежило Архелая.

— Ти се зробив умисне? — рівним голосом поспитав Евґеній. — Чи просто хотів одлупцювати мене? — Пантікапейський декарх і досі мовчав. — Скажи, тоді я знатиму, як повестися.

В його тихому безбарвному голосі Архелай учув загрозу, та відступати не звик. Серце йому шалено закалатало в грудях, і він раптом од чув, що ся хвилина може бути вирішальною в його житті. Тепер усе залежить од того, — майнуло йому, що я відповім і яке слово скажу першим. Закликавши в порадниці Афіну Родоську, Архелай притамував подих, і коли серце відлунило боєм у вухах, видихнув:

— Умисне!

Й посміхнувсь лише очима, несвідомо відчувши, що сказав саме те, потрібне й єдино правильне слово. Евґеній неквапом одійшов, скинув роздертий хітон просто під ноги, переступив через нього, лишившись у самих штанцях понад коліна, кремезний і жилавий, мов з темних мідяних перевесел, і почав одягатися в інший хітон, яких на жердині за ложем було добрий десяток.

— Ну гаразд, — промовив він одягтись і підперезався паском. — Ти сподобався мені. Тепер іди. Коли треба буде, я тебе покличу. — Архелай схвильовано тупцяв на місці, й він зненацька гримнув: — Ну!

Декарх Перісадових махерофорів підстрибнув і зник за дверима, й незабаром його швидкі кроки заскреготіли бруківкою Першої тераси. Він ішов і навіть мугикав пісеньку, та коли звернув од аґори поза вогким ґротом Кібелиного святилища й Головним узвозом побрався вгору, знову відчув холод під ложечкою й по-справжньому злякався. Й се почуття, то слабнучи, то спалахуючи з новою силою, не полишало його всі наступні дні. Раз він бачив себе в золотім обладунку на білому коні з царських стаєнь, удруге ж уява малювала похмурі картини, й на серці починало тихо млоїти, мов перед нещастям.

Тепер Архелай днював і ночував у царському хоромі на Акрополі, охоче виконував будь-які доручення й був чемним навіть із Савмаком, якого доти не міг зносити, навіть попросив молодого лоґофета, свого колишнього фратра по палестрі, сказати за нього слово Перісадові.

— Про що? — спитав Савмак, підтримуючи запропоновану Архелаєм гру в приятельство.

Архелай почав красиво, довго й заплутано тлумачити свою думку, з якої Савмак утямив лише те, що нащадок колишніх династів уже соромиться того чину, яким донедавна пишався.

— Добре, фратре, — відповів Савмак, дозволивши собі навіть звернутися до нього тим словом, яке було в ужитку між ефебами палестри, де всі вважалися братами.

Через три дні великий колісничий, чільник усієї пантікапейської рати, викликав свого юного шуряка й призначив гектархом — сотником важкої кінноти.

Се знову діло його рук, подумав Архелай про свого колишнього фратра Савмака, який, мовби зладнавши йому підвищення, насправді вирядив з царського хорому. Та він і далі знаходив час якнайдовше просиджувати й у чинних світлицях, і в екусах басилевса, блискаючи золотою лиштвою гектаршої хламиди, й щораз опинявся коло клімаксу жіночої половини, тільки-но басиліса Вероніка лаштувалась вийти з ґінекею.

Вона його ненавиділа, він її теж, але се не бентежило нового сотника. В сих багато оздоблених екусах, — сказав Архелай сам собі, всі ненавидять одне одного й усі якось уживаються між собою. То було мовби духом чи душею великого звіра, на котрого люди казали «держава», й він уперше подививсь на досі незрозумілу ворожнечу Перісада й Савмака по-новому. Лише своїх стосунків із колишнім фратром не міг оцінити зосторонь, бо се виходило за всі на світі рамки й не підлягало виважуванню.

Єдине, що бентежило Архелая, — се новий чин сотника важкої царської кінноти. Перісад тримав би до скону нащадка роду Археанактідів у куцій хламиді декарха. За всіма припусками виходило, що сього чину домігся для Архелая навіть не його можновладний зять Дамон, а Савмак, лоґофет і новооголошений деспот. Коли в ньому прокидалося почуття провини, Архелай хмарнів і днями не з'являвся в царському хоромі.

Елена вже добре вивчила його й у такі дні намагалась оточити увагою й спокоєм. Третього дня останньої декади місяця елафеболіона він з'явивсь незвичайно збуджений, однак за тією збудженістю Елена відчула нещирість. Утримавшись од розпитувань, вона почастувала його піррою, улюбним червоним вином, линувши в кратер дві міри перевареної води з льоху.

Архелай сьорбнув, але потім підняв амфору з триноги біля дверей і заходився пити просто з шийки.

— Що з тобою?.. — Елена була вражена його вчинком.