Мертві давлять живих, сказав собі Савмак і допоміг Отові вилізти з-під важезної плити. В тому жарті була сумна істина, й він довго не міг позбутися гнітючого враження, лише за мурами Ґорґіппії поринув у клопоти сущого дня.

Місто чимось нагадувало Пантікапей, навіть розташоване було в такій самій затоці, тільки оберненій навпаки — підковою на захід. Уздовж берега тяглася широка смуга дромосу, зумисне для гермей натрамбована щебінкою. Тут і мали відбутись аґони колісниць. Накинувшись червоною хламидою представника царського дому, Савмак підійшов до свого біґа, що в довгому ряді інших бойових двоколів стирчав догори дишлем край утрамбованої смуги.

От привів коней і сказав:

— У лівого підпряжного обидві задні підкови хляпали. Може, се було?

Савмак мовчки перевіряв зброю кованого біґа. Три коротких, сто разів випробуваних у метанні сулиці були припасовані ременем, крутий скіфський лук виглядав із дерев'яної засувки в полудрабку, й Савмак добре завченим рухом натяг тятиву, принесену з дому в саквах. Стріли, десяток, як і передбачалося, мали на зрізі його власний характер «С.Д.» — «Савмак, деспот». Короткий меч він почепив до череса й теж перевірив гостроту й жалючість леза. Застромлений у халяву ніж мав невеличку щербинку, але вона була здавен і не могла зашкодити, бо головним у метального ножа споконвіку вважався кінчик.

— Я коней уже пооблапував мало не під хвостами, — вдруге сказав От, і з того, що говорив не по-грецькому, Савмак зрозумів, який він схвильований.

— А ти двокіл обзорив єси?

— Вже-м і колеса скручував. Усюди — лад… — стенув плечима отрок.

Колісничий з Акри чи Кітея здивовано дослухався, як великий лоґофет розмовляє зі своїм напарником, Савмак бачив його подив, але від якогось часу се вже не бентежило його.

— Давай ще? — запропонував Отові, й той негайно припнув коней до пакола й почав вибивати притичку з лівого колеса. Добре змащена вісь обізвалася до нього тихим, але здоровим дзвоном. Підперши полудрабок плечем, От сам наставив колесо назад, заплішив бронзову тулку скабою й узявся до другого колеса. Тут теж нічого не викликало підозри.

От узявся вистукувати кованим пужалном спиці та обіддя, й суха доглянута ясенина під ударами аж співала.

— Може, дишель?.. — у десяте обійшовши колісницю, сказав навмання Савмак.

От негайно опустив дишель і щосили торгнув ним раз і вдруге, та двокіл аж співав, двигтячи всім своїм кованим тілом.

Савмак ходив кругом біґа й намагався виявити бодай якусь ознаку підступу. Якби все було так просто, подумав він, злочинцеві не заплатили б цілу гору срібла.

— Запрягай! — сказав Савмак уголос. — Дві одірвані підкови не варті більше драхми, а їм дали цілий талант.

І знову подумав, що шукати слідів злочину рано й доведеться пильнувати під час аґонів. А народ уже сходився, ґорґіпійці й гості з інших полісів займали спершу найближчі від білої риси місця, де мали початися й скінчитись аґони колісниць. Біґархи та їхні колісничі були вже всі напоготові, чекали тільки розпорядників та суддів — аґонофетів з епістатами. Їхні лави, поставлені бока до початкової риси, ще гуляли порожні, епістати лаштувалися до жеребкування, бо кому з ефебів яка доріжка випаде — також мало неабияке значення; аґонофети рушили вздовж чималого, на п'ятдесят чи сімдесят колісниць, ряду аґонавтів, перевіряючи коней, збрую, оружжя біґархів та самі біґи.

Архелая Савмак угледів аж тепер. Молодий і гарний у своїй білій із червоною смугою хламиді гектарх був схожий на справжнього Аполлона, бракувало хіба вогняних стріл у правиці.

— Видів єси тего? — кинув От, коли вони, вже запрігши, посідали в біґ. Савмак од несподіванки сіпнувся й звів докупи прямі широкі брови. От теж дививсь у бік Архелая, який розмовляв чи з аґонофетом, чи з котримсь із розпорядників-епістатів. — Заспався?

Савмакові теж здалось трохи дивним, що завжди такий ранній і невсипущий Архелай сьогодні прибув на аґони серед останніх. Але то було спалахом давньої неприязни, й Савмак, легко зіскочивши з біґа, пішов на поклик головного епістата тягти жереб. Головне тепер, думав він, дивитися на колісниці лівого й правого сусіда.

Але, вже повертаючись із жеребкування, він зрозумів, що й ся засторога не багато дасть йому та Отові. В руках у нього був черепок із буквою «тета», що означало й число «дев'ять», і він витяг його з глибокої вузькошийої амфори сам, власною рукою.

Й тільки перед початком аґонів, коли головний аґонофет уже напружено ходив уздовж білої риси, тримаючи бронзового дзвона за язик, Савмакові раптом майнуло: ножі!..

Він знову стрибнув додолу й почав перевіряти леза довгих бойових ножів, насаджених на обидві осі. В битві вони сіяли смерть серед ворожих коней і пішаків-гоплітів, а сьогодні могли спричинитися до його власної смерти. Приведені в бойове положення ножі, схожі на довгі коси, були більші від спиць колеса й у мирний час їх переламували в коліні, загинали наперед, і в такому положенні, лезами досередини, вони не могли завдавати шкоди ні людям, ні коням, плавно огинаючи колеса спереду, всилені гострими кінцями в зумисне зроблені в передку колісниці щілини. Та коли б хтось перебив один ніж і вдарив його ззаду, він міг би потрапити зламом межи спиці, а на великих швидкостях се мусило закінчитися найстрашнішим.

— Стережися сусідів, — сказав Отові Савмак. — Обох сусідів — правого й лівого.

От глянув на нього довгим тривожним поглядом і ще раз перебрав у руках віжки всіх чотирьох коней: ліві в одну, а праві з пужалном бича — в другу.

Сієї миті вздовж ряду біґів прокотилася хвиля гомону, колісничі востаннє роззирнулися, пролунав перший, тоді другий, тоді третій дзвін, і кілька сотень людей та коней разом понеслися вперед. Давно не звідуване почуття тривожного лету, яке годі було порівняти з будь-котрим настроєм будь-якого дотеперішнього аґону, змусило Савмака забути про все на світі. До протилежного кінця бігової смуги, що ледь виднів у двадцяти стадіях попереду, обабіч ворушивсь народ, а колісниці, кожна запряжена четвериком навчених і добре годованих коней, здіймали такий гуркіт, аж годі було почути власний голос. Підкови кресали об утрамбоване в землю кришене каміння, на біґархів і колісничих летіла щебінка й груддя землі, коні хоркали, й ефеби теж кричали на коней і просто так, од радости, збудження й люті, декому вже пощастило вирватися вперед, і напруга змагання зростала з кожною миттю. Вхопившись правою рукою за кований полудрабок біґа, Савмак лівою притримував меч, який теліпався від гуцання. До першого метання сулиці було ще далеко, та він кілька разів обмацував ратища й ремінці петель. Лук і стріли теж були під рукою — мав тільки трохи нахилитись.