Се трохи впокорило його, бо Діофантові теж не в усьому спомагали їхні кумири: змовчали такий простий вихід, якого два дні тому найбільш остерігався Борис. Тоді думка перейшла на першого болярина Богдана, й князь уявки побачив його на валу, кривавого й вимордованого нещастям.

Вивідники спинилися, переколошкавши перші лави, й уся рать спинилась, тривожно дослухаючись. Але згодом рушили далі через перевал, щоб уникнути можливих сутичок з Діофантовими роз'їздами, й заглибились між невисокі гори. Межигір'я потяглось у праву руку, та за перевалом пішли знову на полуніч, удосвіта перебрели річку й опинилися в безпеці.

— Коли споможуть кумири, вечеряти-ймемо в Ховах! — почув Борис жартівливий голос, люди тільки тут відчули себе вільніш, але в голосі незнайомого ратника було більше тривоги, ніж здалось попервах, бо незабаром розмови позаду звелися до одного: чи знають у Ховах про позаминулу ніч і як там думають боронитися.

В Ховах знають, мовчки відповів ратникам князь. А чи відають у Новгороді?.. Се його непокоїло, й неспокій зростав, що ближче підходили до Ховів.

Там уже знали про поразку біля лиману річки Черної — двом десяткам душ із Богданової тисячі пощастило вирватися з оточення, їх півдня переслідували понтійські гопліти, загнали далеко від місця січі й од Бориславля, тож вони опинились аж тут, у Ховах. Настрій у залоги був так само похмурий, як і в Бориславлі, та лад панував у всьому, бо в городі не було ні жін, ні дітей, ні челядників, а лише вої та коні. Борис переночував, уранці, взявши півсотні сторожі, подався знову на полуніч, і над ранок наступного дня був у своєму городі стольному.

Новгород вирував, але й тут усе знали про події останніх днів. Борисів брат князь Ведута сказав, що насамперед слід кинути всіх греків до порубу:

— Вельми вони раді й каламутять, а коли що…

Борис кивнув головою. Коли що, греки могли згуртуватися проти «скіфів» і потягти руку за своїми єдинокревними в Херсонесі.

— Тільки ж чуй: не гамузом! — застеріг його Борис.

— Та нє-е! — Не зважаючи на свої п'ятдесят, Ведута щоразу шарівся, коли молодший брат угадував його думку. Він поквапився вийти, й се занепокоїло Бориса, та почали сходитися боляри, ратні й урядні, й Борис дуже швидко забув про старшого брата. В Новгороді по воїнських домах, у сторожових загонах та власних оселях було тисяч три з половиною рати. Разом із п'ятьма сотнями, що він привів із Борислався, вони становили добрий полк для мирної доби. Тепер же, коли під Болиславлем, у грецькому Корсуні, сидів удвічі більший полк Діофанта, можна було вважати, що війська нема.

Протягом усієї розмови з чинцями Борис думав про се, й усі вони теж про се думали, князь же мав таке враження, наче його роздягли й голого та безборонного кинули до ями з вовком.

П'ятеро Борисових братів, що постійно сиділи в Новгороді, не мали й по півсотні ратників кожен. Полк Вишати налічував зо дві-три тисячі й у гостру потребу міг би чинити діло, та князь Вишата був далеко, десь під Феодосією, до того ж його й зрушити не випадало, аби не оголити того краю Турицької землі.

Якщо Вишатину рать узяти сюди, майнуло Борисові, Діофант негайно піде на Пантікапей. Се сказав Борис у відповідь і своєму братові — князеві Войку, який уже кілька років намагався замістити Вишату під Феодосією. Войко сердито затряс сивою бородою, проте наполягати не став. І вже в пізню пору, коли домовилися не чіпати новгородської залоги, а сукупити полк із сполчення, до столової світлиці ввійшов старезний дід.

Се був грек Посідей, тепер багатий купець, а в минулому, ще за часів князя Будимира, чільник усіх княжих бойових ладь і кораблів. Старий був одягнений «по-скіфському», як і всі новгородці, лише зверху накидався грецьким плащем-гіматієм, а в руках, як личить поважному грекові, тримав довгий ціпок із срібною булавкою. Він прийшов схвильований і заговорив ще з порога:

— Со з то робиться, князе! Ти звелів єси всіх греків у поруби вкинути?.. — За все своє життя в Новгороді Посідей так і не навчився вимовляти важких «скіфських» звуків. — Прийсов брат твій Войко й мовить мені: «Посідею, йди до порубу, поки васі корсуніти котораються!» Забув єси, князе, як був єси дітеський, а я-м тоді вимів усеньке море від піратів-сатархеїв?

Посідей, син Посідеїв, народився тому дев'яносто з гаком літ на острові Родосі, ще малим потрапив до Ольбії, потім був навтілом і навархом ольбійських ладь, коли ж Буйтур приєднав сей город до своєї волости, Посідей сподобався йому й він узяв його за наварха — чільника своїх ладь. У Неаполі-Новгороді старого моряка поважали, й не тільки греки, хоч він власним коштом поставив грецьким кумирам Зевсові, Афіні та Ахіллові Володарю островів мармурові подоби. Поважали Посідея й древляни за багатство, розум та добре до себе ставлення. Пам'ятали новгородці Посідея, сина Посідея, молодшим, коли він розгромив зграю піратів-сатархеїв.

— Отець твій дав мені, хай Аїд полегсить йому поневіряння, ось осе! — сказав сивий наварх і розхристав на собі незграбний грецький плащ. В очі всім сяйнуло золотом важкої гривни, про яку мало хто з присутніх боляр не знав, та навряд чи бачив на власні очі бодай хтось. Тепер вона притягала до себе погляди княжих чинників, і князь теж дивився, бо ту гривну мав тримати в руках отець його Буйтур.

Він труснув головою й крикнув у двері, щоб хтось ізбігав по брата Войка. Незабаром греків «перетрусили», лишивши в порубах тільки найодвертіших прихильників Корсуня-города.

Наступного досвітка четверо братів княжих Станко, Грядич, Стоїл та Ізімир Буйтуровичі рушили в різні кінці Турицької землі збирати сполчення, Борис же подався на захід, до змор'я, де стояв город колись грецький, а з Буйтурових часів свій, Керкенітида, лишивши в стольному Новгороді посадником князя Ведуту, Ведимира.

Якщо Новгород і Бориславль були городами суто древлянськими, а в Ховах стояла чиста рать княжа, то Керкенітида й через півстоліття після приєднання лишалася на добру половину грецькою, так само, як і Красна Заводь — Калос-Лімен чи далека Ольбія. В Керкенітиді сидів брат княжий Рядко, Рядивой Буйтурович з малою дружиною, й Борис, повівши по собі ще в Бориславлі взяту півтисячу, поспішав. Діофант міг підігнати ладді з Корсуня й узяти Керкенітиду в облогу, якщо й не вийняти з ходу копієм.