В кінці лютого батько почав з’являтися, ці його відвідини завше були зненацька — вирине із якоїсь шпарки в підлозі, помахає привітно ріжками і зникне. Деколи, правда, передасть останні новини. Але все одно було приємно, що нас не забуває.

Мама, бувало, заплаче, а я втішаю: наш тато виконує вельми важливу місію. Мама залишає крихти їжі по кутках, щоби татко міг підкріпитися. Час від часу готує його улюблену зупу і виливає ложка по ложці в шпарки.

Навесні до водяних мешканців і равликів приєдналися плюскви, прусаки і мурашки. Павуки вперто зберігали нейтралітет, хоч і постачали їх зброєю. Ми ходили по хаті дуже обережно, боячись розчавити когось із союзників. Проте без прикрощів не обійшлося. Одного разу батько відпочивав у вазонку, і я залив його водою, він мало не втопився. Іншого разу мама сіла на крісло, забувши перед цим оглянути його… Почувся легенький хрускіт. Мама перелякано зірвалася на ноги — жалюгідні рештки роздушеного равлика виднілися на спідниці й на кріслі. Ми не на жарт схвилювалися, мама хутко витерла крісло, а спідницю шпурнула у вогонь.

Наступного дня з’явився наш татко і заспокоїв — виявилося, що той равлик був дезертиром, до того ж із поглядами, які йшли врозріз із зовнішньою політикою союзників. Так що нам навіть прислали подяку за знищення цього ідейного ворога.

Коли розквітли вишні, минув мій страх, я перестав боятися води, і те, що можлива війна, вже не діяло на мене так гнітюче. Батько переселився в сад, там його часто можна було бачити разом з іншими равликами на грядках.

На початку червня він весело привітав мене:

— Війну відстрочено! Ми домоглися миру!

— Тату, — сказав я з журбою, — тепер ти зможеш до нас повернутися?

— Ні, я ще маю тут дуже багато справ… До речі, можеш мене привітати — я зайняв пост прем’єр-міністра… Зараз я формую свій кабінет… Якщо ти й далі ніде не влаштуєшся, то я б міг тобі що-небудь підшукати… Твій гімн тут у всіх на вустах. Тебе знають і шанують. Ввели навіть в обов’язкову шкільну програму… Вони хочуть, аби ти ще щось для них написав… напишеш?

— Ну, якщо ти цього бажаєш…

— Звичайно, я тебе не змушую, але… але хто зна… може, це і в твоїх інтересах… А як там наша мама?

— Все ще носить траур.

— Бідна мама.

Ми прощаємось, обом сумно, що ми в різних світах і не хочемо поступатися один одному.

Хоча ні, я все рішучіше схиляюся до того, що равлики цивілізованіші, аніж ми, і, мабуть, невдовзі я прийму пропозицію мого батька, тим більше, що я увійшов у них до шкільної програми.

І тим більше, що на моїй спині вже починає проростати елегантний і дуже симпатичний горбик.

— Так, нам подобається цей будинок.

— Вам подобається? Я дуже рада. Ви погляньте, які краєвиди! Ця дорога веде в Криву долину, а за долиною відразу ліс. Там повно ягід і грибів. Ми з чоловіком, небіжчиком, бувало… бо мені, бачите, самій тут жити сумно. Дім надто просторий. А син каже: продайте і йдіть до нас. Це син ціну дізнавався. Я думаю, не так вже й дорого, правда? В місті вдвічі дорожче. Вам тут житиметься спокійно. Люди дуже гарні. До міста близько. Скоро це буде міська зона, мають пустити тролейбус. Але, бачу, у вас своє авто… Довкола одні хутори… Тихо, спокійно…

— А ці рушниці… Ваш чоловік полював?

— А-а, це… так-так, часом… Їздив на качки…

— Хіба у тому лісі нема нічого?

— У лісі… та є, чому… але…

— Хоча б зайці.

— Зайці?! Що ви? Ніколи в житті! Хто вам сказав про зайців? Ніяких зайців тут нема. Це все плітки. Можете бути спокійні. Які зайці? Звідки?

— Чому ви так розхвилювались? Я просто так спитав.

— Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайців тут нема. Він їздив на качки… Ой, може, ви чаю вип’єте?

— Ні, дякуємо. Нам пора.

— То що ви надумали?

— Ми згодні.

На горбах, мов чорні дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуємося на нове помешкання. Над ними пропливали сірі опухлі хмари, а попід хмарами розквітали чорні троянди вороння, їхній похмурий вигляд не віщував нічого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба і запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловік. Називався Костьо.

Пізно ввечері, коли ми скінчили трагати наше майно, а жінка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.

— То ви в місті жили? — спитав, мостячись у кутку поміж двома витрішкуватими креденсами. І, не чекаючи відповіді, додав: — Ну, та й тут не село. Ото лиш дороги нема. Хіба то дорога? Галамадзя одна. Без чобіт і не пройдеш, коли сльота. А там, вопше, не зле… Природа, їдять його печінку.

— Чого то ви кленете?

— А ви ніби не знаєте, — і він примружив очі.