Ось крізь тишу просочується: ко-ко-ко… кооо-ко-ко… коооо… Чиїсь кроки. Двері — рип… Струмінь світла, а в ньому танець безлічі порошинок. Враз вони злякано прискають навсібіч і — постать жінки в чорній сукні. Тінь на її обличчі, не видно його. Волосся темне під чорною хустиною.

— Boena dia [11] , — каже вона співучим, лагідним голосом і всміхається йому.

— Boena dia? Ах, та я ж в Італії. Так-так, boena dia. — Я довго спав?

— Дві доби. Ви їсти, певно, хочете?

— Пити.

— Ось овече молоко. Пийте з хлібом.

— Дякую. З ким ви тут живете?

— Сама.

— А де ваш чоловік?

— У в’язниці. Перемитником був.

— То ви самі газдуєте? Велику маєте господарку?

— Не дуже. Вівці, кози і кури. Якось живу.

— А чому партизани мене саме до вас занесли?

— Бо хата моя на відлюдді. А крім того, Лоренцо — мій брат.

— Наш командир? А я собі думаю — кого це ви мені нагадуєте?.. Ви не знаєте — мені ще довго лежати?

— У вас пошкоджені кістки. Лікар наклав гіпс. Вип’єте вина? Я сама роблю. З гірського винограду. Це такий дрібний, знаєте?

Вино стікає по бороді. Зовсім не міцне. Руки її поруч. Тільки руки зраджують її вік. На вигляд — не більше тридцяти. Його погляд піднімається по руках, вище і вище, перехоплює її погляд, вона одвертає очі, встає і відходить.

Дні протікають тихо й спокійно. Кішка привела кошенят, гніздо під ліжком. Чути її муркотіння.

— Синьйор Антоніо! Синьйор Антоніо!

Це Катаріна ще знадвору гукає.

— Синьйор Антоніо! Кінець війні!

Вона сміється і розмахує газетами.

— Читайте.

— Ваш Лоренцо ще не з’явився?

— Завтра будуть тут. Я бачила його сина.

Нарешті. Завтра побачу отця Герасима.

— Я вціджу вина. Таке свято!

Вони п’ють вино. Катаріна підперла його подушками, і дивиться він на неї, а вона на нього, й очі їхні розмовляють красномовніше уст. Кохання — поема очей. Рука його перебігає по її волоссю. Тіло її напинається, наче вітрило, і пливе до нього. Розпашіле обличчя, гарячі вуста, аж язик обпікають. Я так зтужився за жінкою. Я вже забув, яка вона. Це було так давно. Тіло мого тіла, вуста моїх вуст, що сходите, наче сонце над моїм узголів’ям, оточені жайворонками. Б’є джерело на скронях, дзвенить і грає, аж відлунює. Ароми чебрецю над лоном бурхливим, над лоном-лісом, що пала і пала, над лоном-кораблем, що тоне і тоне. Така глибока глибінь, руки твої, протікаючі крізь мене… Куди несе ця ріка?

— Антоську! — голос отця Герасима.

Катаріна спорхує з постелі, мов налякана пташка, і — до дверей. Антось підводиться на ліктях, серце його шалено калатає.

— Най тя шляк трафит! — гуде батюшка. — Як ти ся високо забрав! Пфу-у.

З ним ще двоє — Лоренцо і Родріго.

— Boena dia!

— Buenas dias!

— Ну, Антоську, — плескає його по плечу батюшка. — Єк воно? Пора по хатах?

— Якби міг, то рачки поповз. Наразі ще й на милиці не годен встати.

— А мо’, я тебе, Антоську, на плечі возьму, га? Бігме, донесу.

Катаріна принесла вина й накрила стіл.

— А він що — дивитися буде? — питає батюшка. — Ану, хлопці, давай стола до нього підсунемо.

— Як ви там, батюшко, воювали? Чи розплатилися за все з ними?

— За себе розплатився. Ти знаєш, єк я цільно стріляю? Навіть си й не думав. Але вже більше мені ся тото не згодит.

— Як вам вино?

— До-обре. Я би-м такого з фляжчину додому взєв. Для причестя.

— А що — і візьміть.

— Як ця пані не буде перечити. Синьйоро Катаріно, чи не будете такі ласкаві запрезентувати мені флягу вашого чудового вина, щоб я своїх парафіян запричащав?

— О, я буду дуже рада.

— Файна кобіта, — прицмокує батюшка. — Може, ти б ся женив, Антосю? Я би вас і повінчав.

— Вона має чоловіка.

— Гм, шкода.

Війна закінчилася, й нарешті з’явилася можливість писати листи. До батьків і до тієї дівчини, що чекає на нього.

Мама відписала: «Слава тобі господи що ти об’явився а то ми вже з батьком і слізоньки всенькі виплакали бо прийшла нам звістка що пропав безвісти. Я в плач батько каже дурна не плач то ще ніц не значить. Синочку наш ріднесенький чи ти нас не обманюєш чи не вкалічів там бува. Ти пишеш що нічого серйозного то чого не їдеш. Я так переживаю».

Прийшов лист і від отця Герасима.

«Слава Йсу! Ну, єк ти там поживаєш? Єк твої ноги? Чи вже ходиш? Не раз згадаю за тебе, що так мені на душі тєжко, жи я вдома, а ти ще на чужині. Слухай сюди: підлатайся там єк-будь та катай до мене. Я тебе ту живо на ноги поставлю.