...А Пульхерія Іванівна завідує в мене редви-давом. Це славетна людина. Коли я приймав посаду, мені стільки про неї наговорили, що я й справді думав її викинути з установи. Але тепер я бачу, що це була робота злих язиків. І справді — Пульхерія Іванівна така прекрасна женщина: у неї таке прекрасне волосся — золотом, що я прямо дивуюсь. І потім вона така енергійна, така розбитна.

— Пульхеріє Іванівно! — питаю я.— Ви заключили договір із професором Чам?

— Як же! Давно заключила. Він такий хороший чоловік; у нього таке, знаєте, велике горе: вчора фокстер’єр здох, і потім він такі прекрасні роботи пише... Я гадаю що йому треба дати найвищу ставку,

0, Пульхерія Іванівна не проморгає. Це я добре знаю. Вона не підірве авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки наукової мислі.

— Обов’язково! Обов’язково! — кажу я.— Найвищу ставку.

1, щоб завжди бути в курсі справ, виймаю з бокової кишені порожній блокнот і беру олівець.

— Дозвольте, Пульхеріє Іванівно, записати ці прекрасні роботи, які незабаром випустить наше видавництво.

Вона:

— Ах, Миколо Григоровичу, я й забула... От пам’ять... Я зараз принесу їх.

— Що ви! Що ви, Пульхеріє Іванівно! Не турбуйтесь. Дозвольте тоді мені просто написати: в якому це буде відділі?

Вона:

— Відділі?.. Ах, боже мій... от пам’ять... Це ж відомий професор Чам... по... по... неврогеології, здається. Професор Чам.

Професор Чам.

Ніч.

Весна,

Міст.

Марія,

Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль,

— №соІа$! Про що ти думаєш? Милий мій!,. Ти думаєш про осінь? Невже ти думаєш про осінь? Милий мій! Похили свою голову на моє плече, розкажи мені голубу поему,

— Маріє! — і я чую, як гримить повінь, як біжать мутні води в невідому даль, і моя радісна Марія кладе на моє чоло свої духмяні кучеряшки й пахне, як юність, як безмежні дороги в прекрасний невідомий край.

...Уранці прийшла весна.

І цілий день тануть сніги. Біжать по дорогах потоки, і чути: десь хропуть коні. Стоїть таке неможливе небо, нібито воно тільки-но народилось.

Учора опівночі, коли за городом урочисто скликав гудок нічну зміну, над костьолом із західного боку повис теплий туман. Учора я думав про Тургенева й про вальдшнепів, тому що це в. крові, тому що мій батько був стрільцем, думав про заводі на Ворсклі, про свій степовий край, про його одинокі озера, що стоять там, де пересікаються чумацькі шляхи. Сьогодні мої мислі про інше, Це знає й Марія. Я думаю зараз про женщину революції,

— Шсоїаз! — і Марія виймає хустку, що пахне конвалією, і підбирає волосинки під капелюшок, що їх розкидає весняний вітер.— Нісоїаз! Ти скажи мені: невже жешцина так міцно зв'язана з революцією, що без неї новелістові не можна обійтись?

— Да, Маріє! Без женщин и не можна обійтись. Бо женщина — це круг наших емоцій.

— А я от тобі не вірю! — говорить Марія й підставляє весняному вітрові своє обличчя.

Ніч.

Весна,

Міст.

Марія.

Гримить весняна повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами — город. Ми чуємо, як глухо б’ється крига. Над костьолом горить огонь.

— Місоїаз! Я тобі не вірю, тому що ти й досі не показав женщини в революції.

— Да, Маріє! Я ще не показав, але я покажу,

— Ні, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленні вона не більше,

як самичка.

— Маріє!

— Да, Місоїаз! Так.

Гримить повінь.

І тікають мутні води в невідому даль.

Кводлібет 29 .

У Діккенса 4, здається, в «Записках Пік-віккського клубу» герой скрикнув: —

— їхать — так їхать, як говорив папуга, коли кішка потягла його за хвіст. У Діккенса, здається, з тих же «Записок Піквіккського клубу», є й такий радісний вираз: