Тепер, перекинувшись кількома фразами з Темою Брук, він знову пригадав професорову карточку, і щось приємне лягло йому на душу.

— А скажіть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? — спитав Криленко, провіряючи, чи дійсно про знайомого йому вченого йшла допіру розмова»

— Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цікавить Іраїда?

– — Можливо, я про неї й чув. Вона комуністка?

— Одразу видно, що ви не тутешній,— усміхнулась Брук.— Але як ви про неї чули?

Криленко розказав про зустріч з професором, про розмову в посольстві і, нарешті, про портрет.

— І що ж: подобалась вона вам? — спитала Брук і в перший раз із зацікавленням зміряла Криленка»

— Я її не знаю,— заперечив той.— Я тільки бачив її портрет.

— Хіба вам не досить цього? — ядовито сказала жінка.— Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фізії» Це, такби мовити, формула... партійна... Ви, здається, теж партійний?

— Так»

— Дуже приємно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрічаюся з партійним. Так і хочеться кинутись в обійми: як же, такі близькі родичі — я теж належу до тієї ж партії — і така безодня в нас спільних інтересів... Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити"'з Іраїдош. Завітайте до професора.

— Можливо, завітаю,— сказав Криленко»— Передайте, будь ласка, професорові мій щирий привіт»

Тема Брук ще раз подивилась на свого співбесідника й кинула:

. — Як же! Не сумнівайтесь. Найщиріший! Я завжди люблю прислужитися там, де спостерігаю зворушливе єднання комунара з безпартійним вченим»

Потяг підходив до перону, і жінка, не слухаючи Криленка й не дивлячись на Сердюка, вискочила за двері» Через хвилину вбіг журналіст. За той час, коли Криленко збирав свої речі* вікгвстиг наговорити йому ще одну книгу сенсацій» Розлучились вони добрими знайомими з надією (так говорив Шарко) зустрітися в городі» Сердюк після розмови з жінкою не сказав жодного слова і, тільки виходячи з купе, несподівано повернувся до Криленка й кинув:

— Ну, а я з вами зустрінусь обов’язково.

Приїхали до матері та три сини: Той сини вояки, да не ’днакі, Що ’дин за бідних, Другий за багатих...

п. ТИЧИНА

Батько цих бойових хлопців помер дуже давно — так давно, що й не скажеш. Поховали його на осінньому кладовищі в тому ж таки дореволюційному містечку і саме тоді, коли Остап та Андрій тільки-но розпочинали свою життєву путь» Як пам’ятають старожили, з батька був звичайний собі кравець і — можна сказати — надзвичайна людина. Ну, хто б, скажімо, наважився назвати його Тарасом Бульбою 2?"Хто б ризикнув з цього сморчка зробити хоч би поганенького вояку? А от глядіть же: тільки й думок у нього було, що про тую неспокійну козацьку старовину. Зігнувшись над якимись штанцями, скажімо, та перегортаючи сторінки раннього Гоголя, кравець (розповідають старожили) завжди тяжко зітхав і з такими словами звертався до своєї молодої дружини:

— А чи не думаєш ти, що з мене вийшов би непоганий кошовий отаман?

З історії містечка відомо, що коли Остап (старший кравців син) скінчив т[ак] зв[ану] «приходську школу», кравець ціле літо бігав по сусідських дворах і розпитував у мешканців, як йому добитися із своїм перваком до кадетського корпусу. За всяку ціну хотів кравець зробити зі свого любого сина (як і з другого сина) військову людину, й за всяку ціну хотів він бачити своїх синів на вороних кониках. З його біганини, звичайно, нічого не вийшло (не допоміг навіть пан «справник»), і кравець примушений був, продавши своє майно (козу й курку з півнем), повести свого первака до місцевої гімназії. І привів кравець свого первака до місцевої гімназії й благословив його приблизно такими словами:

— Так от що, дорогий мій сину! Не забувай батьківського заповіту: як виростеш, синку, то, просю я тебе, піди ще ти до військової школи і причепи собі там блискучу шаблюку... щоб був ти мені, значить, як Остап для Тараса Бульби.

Остап уважно вислухав батька й побіг на іспити. І поступив він, значить, в тую гімназію, й саме тієї осені, коли чудакуватий кравець навіки розпрощався з нашим білим і без кінця загадковим світом.

Кравець був типовий містечковий кравець, і не наважився він порушити вікову традицію: як і всі містечкові кравці, він був страшенно бідний. Не залишив він після себе буквально нічого, крім двох пар стареньких ножиць та їтоганенької швацької машинки. Так що мусила, значить, його дружина перебиватися з хліба на сіль та жити в неможливих злиднях. І вже не могла вона віддати свого другого сина в гімназію й віддала його до простенької ремісничої школи»

Таким чином, сама судьба повела двох братів по різних дорогах, і сталося так, як у сентиментальних народніх казках: один завжди носив чистенький костюмчик та вже з дитинства зростав на негативного типа, а другий і не знімав засмальцьованої сорочки. Одного мати мусила годувати пахучими сосисками («На дві копійки на сніданок, щоб не глузували паничі!»), а другий їв чорний хліб з олією. І тому Остапові, як і треба буїло чекати, завжди грала на обличчі весела усмішка, а Андрій ніколи й не посміхався: він завжди дивився на світ суворим поглядом незадоволеної людини.

Мати розуміла другого сина, і великим болем стискало їй серце. Як їй хотілось тоді, щоб і Андрій ходив у чистенькій сорочці і ходив учитись у чистеньку гімназію. Хіба він не такий близький і рідний їй, як Остап? Чи, може, й справді вона не на рівні частини поділила свою матерню любов? Ні, вона однаково любить своїх дорогих синів, і вона зовсім невинна, що має мізерний заробіток і не здібна виховати обох їх так, як хотілось би... Чи, може, вона мусить взяти Остапа з гімназії і одвести його до ремісничої школи?