27. Яблучкина й Райський їдуть на Кавказ.

Метушилась Пріся:

— Баришня!

„А шофер перевозив корзини на вокзал.

— Атвєтственной... Гіпо-по-по-там.

Райський увійшов до Хаї:

— Прощайте! ї сказала Хая:

— Мені рішуче вас шкода... Опрідільонно...

Шофер покликав:

— Пожалуйте, машина готова.

Райський підвівся.

...А за стіною Яблучкина вже демонстративно вистукувала закаблучками.

Райський пішов.

27, 28, 29.

їхати. І цим їхати.

...Це, здається, в Ібсена 7, а може, в Пшибишевського 8— сильна любов перемагає нелюбов, і нелюбов любить.

Так Хая комусь:

— Я знаю, він мене любить до божевілля. Хай же переможе мою нелюбов.

А йому:

— Карль! Я люблю тебе, але в мене хвороба матки. Я нервова.

Комусь:

— Він і справді став неврастенік. Йому треба женщини. Але я не можу! не можу!

Йому:

— Дорогий мій Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструації.

Сьогодні Карло Іванович ходить самоваром вичищеним.

— Ка-арль! Ка-арль!

І канарейкою летить Карло Іванович..,

...А все-таки сьогодні, в останній день зчинилась драма. Карло Іванович прийшов спати до Хаї і не приніс подушки. Хая довго мовчала.

...В саду «Гастроль» не було симфонічної оркестри — співав московський Пирогов 9о Кричали:

— Блоху! Блоху!

Але не схотів співати блоху: гонор знаменитості.

Раптом вдарив духовий оркестр,

Хая спитала:

— Чого ти не приніс подушки?

Карло Іванович:

— Я, детошька, забуфь!

— Забуфь! Забуфь!

І... почала розпікати, і... почала.

— Забуфь! Забуфь!

Як і треба було чекати, Карло Іванович довго слухав, а потім пополотнів. Але на цей раз так пополотнів, як ніколи.

Спершу він підсмикнув брюки, потім забігав по кімнаті і раптом закричав мов не своїм голосом:

— Рабіня! Рабіня! Шьо ті мушаєшь меня? Рабіня.

Трусилась борідка, ще підсмикував брюки й кричав не своїм

голосом.

Хая перелякалась:

— Зою, Зоїчко! Йди сюди. Він уб’є мене.

Прийшла Зоя, але Карло Іванович конче розійшовся:

— Рабіня!.. Рабіня! Два хота мушаєшь!

Хая теж пополотніла:

— Карль! Що ти кажеш? Боже мій! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки... Ах, Боже мій! Зою, мені темніє в очах. Ох! Ох!

Тоді Карло Іванович вискочив із кімнати й ускочив у Зоїну кімнату. І чути було на всю квартиру гістеричне: — Рабіня! Рабіня!

Хая обняла Зою:

— Що мені робити, скажи, що мені робити... Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?

Але коли Карло Іванович стих, Хая заговорила з сумом:

— Він, їй-богу, скоро вмре. Він неврастенік. Я вже спокійно чекаю на його смерть... Тільки що мені робити? Пропала Ялта!..

І плачем заплакала... В саду стихло: публіка розійшлась. За вікном жевріли зорі. Зоя вийшла з Хаїної кімнати й пішла до себе. Карло Іванович, блідий, схвильований, сидів край вікна.

— Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: ізтєфа-лась ана два хота, а теперь канець.— Тафольно.

І підвівся: **

— До сфітання! Пойду к сіпє. Тафольно!.. Мі сєферні люді долько терпім, но — тафольно!..