— Яке це село?..

— А тобі яке потрібне? — запитанням на запитання відповів хлопець, уважно і з недовір'ям оглядаючи Вітю: таких товстих хлопців не було в навколишніх селах, мабуть, прийшов здалеку.

— Це Стрижевці? — знову запитав Вітя.

— Ну, Стрижевці, — хитнув головою хлопець. — А далі що?..

— А далі… нічого, — знизав плечима Вітя.

— Ти мене тільки для цього кликав? — глузливо примружився хлопець.

— Для цього!..

— Ну, будь здоров… Рушай далі… Мені ніколи, — сказав хлопець і повернувся, щоб іти назад.

Ти що тут робиш? — запитав Вітя.

Хіба не бачиш? — зневажливо посміхнувся хлопець. — Гриби збираю!..

— Які гриби? Гриби в полі не ростуть…

Не слухаючи Вітю, хлопець пішов назад.

Але Вітя знову його затримав:

— Іди сюди!..

Хлопець не зупинився. Вітя зрозумів, що він втрачає єдину можливість дізнатися що-небудь про долю Миколки…

— Іди сюди, тобі кажуть! — грізно крикнув він.

Хлопець обернувся. Очевидно, вираз Вітиного обличчя вразив його, і він знову підійшов ближче.

— А ти знаєш, хто я? — промовив Вітя якомога солідніше. — Я партизан!..

Хлопець дивився на нього з недовір'ям.

— Брешеш, — сказав він.

— От і не брешу! — заперечив Вітя. — Я насправді партизан.

— А чим доведеш? — запитав хлопець.

Вітя розгублено помовчав. Справді, чим можна довести? Не будеш же розповідати, з яким завданням його сюди послали!

Але тут його погляд упав туди, де з-під дошки виглядав приклад автомата.

— Ось що в мене є! — І Вітя підняв автомат над головою. — Тепер віриш?..

Автомат справив на хлопця враження. Він підступився до Віті і сів поруч на траву, але й далі поводився насторожено.

— А чого ти сюди прийшов? — запитав він, підозріло глянувши на Вітю.

— Раз прийшов — значить, є справа, — відповів Вітя. — Ти краще відповідай на мої питання…

— Бач, який!.. — сказав хлопець. — Думаєш, як з автоматом, то я тебе й злякався?..

— Ти що, партизанові не довіряєш? — обурився Вітя.

Хлопець посміхнувся:

— Брешеш усе! Ніякий ти не партизан. У тебе, мабуть, батько бургомістр — он який ти гладкий!..

Вітя розгубився. От іще причепа, цей хлопчисько. Доведеться піти на риск.

— Слухай, а од вас корову на станцію водили? — хвилюючись, запитав він.

— Водили, — сказав хлопець, і обличчя його змінилося.

— А пастухів партизани затримували?

— Було діло…

— Одяг з них знімали?..

— Знімали, — підтвердив хлопець; обличчя його виражало різні почуття: то посміхалося, то хмурилося. — А якої масті була корова? Руда? — запитав він у свою чергу.

— І зовсім не руда, а біла, — сказав Вітя. — Тільки морда в неї чорна, з білою лисинкою на лобі.

— Вірно! — аж підскочив хлопець. — А ти звідки знаєш?

— Як не знати — сам водив!

— Куди?

— На станцію!..

Тепер хлопець дивився на Вітю здивовано і довірливо, наче їх єднала спільна справа.

— А ти бачив тих пастушків, котрі вели корову з села? — запитав він.

— Ні, — відповів Вітя, — їх у кущах ховали.

— А для чого?

— Щоб вони нас потім не впізнали. Мало що буває!..

Хлопець присунувся до Віті.

— Знаєш, хто в кущах сидів? — запитав він, витримав паузу і ткнув себе в груди: — Я сидів! Це мене ваші разом з Васьком Ломакіним затримали!..

— А дісталося вам потім від старости?

— О, дісталося!.. Староста мене палицею бив. Досі вся спина в синяках.

— Як тебе звуть?

— Семенком. А тебе?..

— Називай мене… Олексою! — Вітя все ж вирішив свого справжнього імені йому не розкривати. — Скажи, Семенку, — перейшов він до справи, — ти бачив, кого сьогодні в село привезли?..

— Бачив! Костур — це наш староста — на машині привіз. Хлопчина такий, як ми, худющий, злий. Костур йому руки і ноги зв'язав — і в підвал.