Ага! Так само думав він тоді, коли читав довідку Косар-Косаревича про те, що Дмитрівський собор не являє собою жодної архітектурної цінності. Собор зруйнували, щоб тепер згадувати його з жалем і скорботою. Зруйнували так само, як у Москві — храм Спасителя. Тепер там — міська купальня. Температура води — однакова влітку й узимку. Над басейном — подушка з нагрітого повітря. Вгорі по бар’єру ходить сторож у кожусі й валянках, а внизу бовтаються в воді голі хлопці й дівчата. І академіки архітектури? І академіки архітектури. «Ходім, Дементію Хомичу, у мене там знайомство, дістанемо тобі найкращі трусики й шапочку, ти матимеш справжню насолоду!» — це його московський товариш. Академік архітектури — серед верескливих дівчаток у модних нейлонових купальниках, з модно підведеними бровами і модно намальованими губами. Хто звелів зруйнувати білокам’яний храм? А хто захоче жити в музеї?

Все на «К». Тоді Косар-Косаревич, тепер Кукулик і Кошарний. Якось ішлося про будинок на Володимирській, який затуляв Софію, розокремлював Софійський собор і Золоті ворота. Кукулик підтакував, а він, академік Голубицький, змовчав. І поставили будинок. І прикрасили його якимись химерними постатями невідомих великомучеників, якимись ідолами. Бовваніло в безглуздих прорізах арок щось таке миршаве, що важко добрати й слів для його назви.

Чому не сказав тоді нічого, мовчки згодився на зіпсуття одного з найкращих місць старого Києва? Боявся? Але ж старі люди нічого не бояться. А Кукулик? Доки просторікуватиме цей чоловік, доки стовбичитиме на архітектурних обріях? Адже від нього тільки шкода, це вчитель безпринципності, він ніколи не мав свого мистецького кредо, він тільки намагався догодити тому, хто опинявся вище. І всі бачили і мовчали. І сьогодні він, академік Голубицький, бачить, догадується і мовчить. Якась старомодна порядність заважає йому встати на жюрі і сказати. Що сказати? Те, чого не сказав навіть Тетяні Василівні? Підозри? Академік і підозри — речі несумісні. Він має право на склероз, на ревматизм, але на підозри?.. Ревматизм у ослів. Вони ревуть. Ніхто не знає, чого ревуть осли.

Під ногами — глиняста земля Київського городища. Кукулик і Кошарний чіпкі, як глина. А старий Дементій — м’який, як глина. Тільки розчарування. В біблії про землю Ханаанську: «Бачив її очима своїми, але не дійдеш до неї». Йому не вистачало мужності, щоб дійти до землі обіцяної справедливості. Кажуть: справедливому мужність не потрібна. Але без мужності не станеш справедливим...

Дементій Хомич повертався на засідання жюрі, і на підборах його черевиків жовтіли пружечки глини з старого Київского городища.

Він не помічав тих пружечків, інакше б став був і витер черевики ще там, на мокрому спориші, що виріс на місці князівських палат і гридниць. Але хоч не помічав того, що ніс на своїх підборах, думав він дивним чином саме про глину.

Глина, глей, глизявий, глек, глевтяк, глечик. У нас глина, у німців лем, у французів глез, у англійців клей. Та хіба справа в назві? Глина — це все її багатство, розмаїтість і всюдисущість не надаються до опису. Греки зображали Гею, богиню Землі, в жовтому одязі в супроводі глиняно-жовтого лева.

З глини споруджені циклопічні стіни й піраміди. Вавілон і буддійські храми. Глина — в скульптурах і в доменних печах, де вона стримує тисячоградусні температури.

В цеглі наших будинків, і в черепиці, і в папері, на якому ми пишемо, — глина, як наповнювач, і в гумі — теж наповнювач, і мило з глини, і пудра з глини, і пілюлі — з білої глини, і фарби з глини; умбра, охра, мумія. Все з глини. Ідоли — теж з глини. Може, й легенда про створення Адама свідчить про вічний скепсис буття, про нагадування людині на її нетривкість, на недосконалість, на повсякчасну потребу оновлення й змін. Те, що з глини, може бути подеколи навіть міцним, але не вічним!

А власне — все це метафізика: і глина, і пілюлі з неї, і гума на колесах наших «Волг», і навіть оте, що налипло на підборах академікових черевиків.

Повернемося до справ, заради яких розпочалася вся ця історія.

Як то він закінчиться, цей тяжкий і заплутаний київський літній день? І чому вибрали саме цей день — двадцять сьоме липня? Чому не двадцять восьме, не перше серпня, не... У виборі дня виявилася далекоглядність Кошарного. Вибір було зроблено, так би мовити, психологічно. Двадцять сьоме липня — день великого футбола, день, коли діяльність усіх установ по обіді паралізована очікуванням початку, очікуванням свистка, який пролунає на зеленому полі стадіону. Всі думають тільки про вечір, тільки про зелену травичку, тільки про перший удар по м’ячу. Всі поспішають, ніхто до пуття не робить, і їхнє жюрі теж буде простою формальністю. Зрештою, кому яке діло до того, хто одержить премію? Є конкурс, будуть і премії.

А виявилося?

Виявилося, що саме цей день обрали для своєрідного реваншу всі, всі. Навіть київське «Динамо» (та що там навіть? Напевне!) хотіло взяти реванш у «Зеніта» за нічию в першому колі. І, власне, й не за нічию, а за страх, за переляк, бо в першому колі в Ленінграді кияни мало не програли, чудом витягли на нічию. Реванш, реванш!

Мовчун Брайко. Тихий і боязкий Брайко ждав саме цього дня. Мовчав через сором’язливість а чи через відчуття якогось дивного комплексу нижчості, чоловік, битий-перебитий горем, і бідою, ціджений-переціджений через цідилки пильності, недовіри, підозри, він самотньо змагався з минулим, яке носив у собі, зціплював зуби, стискував щелепи. Чи можна завжди носити в собі самотність? Вдома він трохи розкривався, але тільки наполовину, бо далі не давало Медеїне власне лихо. Може, хотів розкритися перед тією-безтурботною, трохи безсоромною Галиною? А кого зустрів? Людину, яка теж носить у собі трагізм минулого.

Щоб не було трагізму, покінчимо з минулим! Змагатися! Битися! Сміливо в бій! І чим швидше настане день битви, тим ліпше!

Брайко вирішив, що засідання жюрі — оце й буде його день битви.

А Діжа?

Він хотів хоч сьогодні висловитися. Розповісти, може, про те, як його запросили до Києва, як носилися: талант, талант. А що далі? Він проектував то готель, то магазин, то спортивну споруду, то житловий будинок, проект котився з гори в долину і знов з гори та в долину різних архітектурно-номенклатурних інстанцій, обростав відгуками і... співавторами. Співавтори робили незначні зміни на гірше (завжди на гірше!) — і тоді проект ішов. Діжа бігав, обурювався, його зустрічали й проводжали поблажливими усмішками, наслідків — жодних. Дивні речі творилися. Копіювали зарубіжні споруди, але завжди в гіршому варіанті. Брали абстракціоністські скульптури й декоративний розпис, додавали до них трохи реалізму й писали в журналах — «новий радянський стиль». Який там стиль? Еклектика! Циніки від мистецтва сміялися: не бійтеся еклектики, вона зближує народи. А Іван бачив, що такі дивогляди тільки-віддаляють мистецтво від народу, перетворюють його на моду, надягають на нього вузенькі ковбойські штанці з мідними кнопками на тому місці, про яке не пишуть в книжках.