Двері до палати тихо прочинилися, і увійшла дружина. Невисока білява жінка, повнувата, але не занадто, не гарна, але й не погана. Чому вона стала його дружиною? Йому треба б жити з могутньою жінкою, дати початок новому родові Жеребилів, таких собі череватих здорованів, гульвіс, оптимістів. А ця тихо прожила коло нього, і він її так і не помітив. Тепер набридала з своїми телячими очима, з своїми тихими жестами і несміливим голосом.

— Ну, чого тобі? — замість привітатися, сказав Жеребило. Хотів гаркнути так, як колись, але голос був кволий, і оте «чого тобі?» пролунало майже жалібно.

Вона стояла й мовчала.

— Я тебе питаю! — гніваючись на своє безсилля, спробував крикнути Жеребило, але знов у нього нічого не вийшло, і вій тільки у відчаї махнув своєю довгою кістлявою (а колись же була як дишель!) рукою.

Вона й далі стояла коло порога і дивилася на нього. І очі в неї були не такі вже й коров’ячі, якщо сказати по честі. Це були гарні людські очі, сповнені смутку, болю і... розпачу.

Жеребило злякався тих очей. В них він побачив свій присуд. В них читалося те, про що сам думав, але думав ще так, просто для дурного бадьоріння, а тепер мав повірити в усю жахність тієї неуникної істини. І Жеребило зламався. Вже не було давнього Жеребила, а був малий безсилий хлопчик, який боявся всього на світі: злої мачухи, темряви, чорного кота, гадюки, навіть миші. Як з того хлопчика міг вирости Жеребило?

— Ну, чого ж ти там стоїш? — тихо сказав він. — Підійди до мене. Підійди, поговоримо.

Вона стояла закам’яніло, мовби не дихаючи, нічого не чуючи і не бажаючи знати. А потім кинулася до нього, просто впала наперед, якимсь чудом долетіла до ліжка хворого і мовчки, в страшному мовчанні, вхопила його руки і горнула, горнула їх до своїх грудей, де не було вже жіночності, а був тільки дикий, неймовірний, непередаваний біль.

— Ну що? — шепотів до неї Жеребило. — Одержала аналізи? Рак? Ну, кажи! Рак, правда ж? Ну, гаразд, мовчи, мовчи, я й так знаю. Я все знаю. І не боюся. Чуєш, Жеребило нічого не боїться! І ти не бійся. Чуєш? Треба мені лікуватися. Все треба спробувати. Тепер же медицина могутня. Радянська медицина наймогутніша в світі. Ти ж читала в газетах... Тільки треба все використати. Інститут мені допоможе. Кукулик. Ти йому скажи. Піди й скажи. Мовляв, у Жеребила рак, треба лікувати. Він доб’ється всього. Кукулик добрий чоловік. Скажи йому тільки. Просити не треба, його ніколи не треба просити, просто скажи йому, і все. Вій, як наш партизанський командир, ніколи поранених фашистам не залишав. Жодного пораненого. Підбере неодмінно. Хоч сам кров’ю стікатиме, а поранених всіх попідбирає, на підводи — і гайда! І всі це знали, знали, що в біді не полишить, вірили в нього, і люду до нього плавом пливло. А суворий був. І кричав, і розстрілював кого треба. Але добрий і справедливий. Головне в людині — справедливість. А Кукуликові тільки скажи... Ти мене чуєш? Ну, чого ж ти мовчиш, дурна? Маріє, Маріє!.. Стривай! Не кажи нікому! Жодній людині. Тим сучим синам з лабораторії, чи звідки там, теж звели, щоб нікому анітелень. Якщо дізнаюся, що десь ляпнуть або ти ляпнеш, — голову відірву!.. Або ні. Не так... Стривай. Дай подумати...

Думати не міг. Знетямленим поглядом обводив стерильно-білі площини стін і нічого не бачив. Його закрутило в примарливому мороці, він борсався в темному світі первісного жаху, він би ревів, як дикий звір, коли б мав голос та силу в легенях, гатив би кулацюрами в стіни, пробиваючись до життя, якби повернулася до його м’язів давня сила. Не міг нічого. Дружина шукала захисту в його знесилілих руках, але знаходила там тільки те, що мала й сама: розпач, безмежний, невтишимий, несамовитий розпач безсилля.

— Стривай, — шепотів Жеребило, — треба зробити так... Сьогодні ж такий день... Ось мені зараз подзвонять... Від Кукулика... Сам Василь Васильович... І я скажу... ти скажеш... Ми удвох скажемо... Ні, мовчи! Мовчи, бо відгвинчу голову! У-у-у!..

В інституті його звали Брайчик. Брайко знав про це і не ображався. Дружина іноді казала на нього: Дая. Так вона скорочувала його ім’я Данило. Він гнівався:

— Не люблю сентиментальності.

— Ти ж сам — суцільна сентиментальність, — зітхала дружина.

— Мовчи.

Вранці він вставав і біг на базар. До Центрального критого ринку від їхнього будинку було чотири квартали. Центральний ринок проектував якийсь невіглас. Власне, не якийсь, його Брайко добре знав, але волів називати «якийсь», бо тоді легше було лаяти його в думці за нездарність. Зовні споруда Критого ринку нагадувала цейхгауз петровських часів, а коли заходив усередину, то в вуха тобі тисячопудовим молотом бив гамір сотень голосів. Будівничий начисто знехтував законами акустики, він споруджував цей храм торгівлі, мов темний варвар, він, очевидно, по простоті душевній вважав, що тут одночасно перебуватиме десяток-другий людей, а якщо їх збереться більше, то мовчатимуть вони, мов на похороні. А тим часом тут збиралися тисячі, і кожне галасувало, кожне допитувалося, кожне намагалося дістати ласіший і дешевший шмат, бо це таки був ринок, а не клуб поезії чи там осередок передового, майже комуністичного життя. Нічим передовим тут і не пахло, і не могло пахнути, бо ринок — це ринок, хоч як там його поетизували цілі покоління письменників і літописців.

— Хазяїн, почім ваша голова?

— Це ваша печінка, хазяйко?

— Дайте мені кілограм задньої частини!

— Що? Оця гнилятина по сорок копійок?

Брайко завжди брав на сніданок телячу печінку. Іноді доводилося шукати її досить довго. Всі київські мами і бабусі прагнули годувати своїх діток і внуків неодмінно телячою печінкою, і тому розходилася вона, як вода в спеку.

Овочі купував у дяді Борі. Дядя Боря належав до небагатьох міфічних особистостей Центрального ринку. Восени і взимку він щодня приносив по дві цеберки квашеної капусти, по весні й улітку мав свіжі овочі. Капуста в дяді Борі була найсмачнішою. Туга, аж рипіла, з запахом яблук, соковита, з перламутровим блиском — вона не мала собі рівних. Брайко жартома називав дядю Борю «капустяний король». Той жахався цих слів, дрібно хрестився, відмахувався від Брайка:

— Гражданин архітектор, не кажіть так. Тепер королів саджають у тюрми. А я хочу годувати людей капустою.

Фрукти продавали темнолиці хлопці, з чорними вусиками, в пухнастих картузах і дорогих пальтах. Сиділи за прилавками, наїжачені, нашорошені, блимали білками очей з-за золотистих пірамід яблук, гиркали, не ждучи запитання:

— Адин рубл.

Або ж:

— Два рубла.

Від Медеї Брайко навчився грузинської. Він підходив до отих, схованих за горами дорогих пахучих фруктів, промовляв дві-три фрази по-грузинському. Здивовано висовувалися голови, накриті пухнастими картузами. Яблука все одно були для нього «два рубла».