– Ви чогось шукаєте? – почув він голос, що йшов з каменистого горба.

Там сидів чоловік. Він підняв руку, щоб його побачили.

– Ви до мене? – спитав Клавдій.

– До вас. Ви чогось шукаєте? – відповів той.

– Вигідного місця.

– Тут усюди вигідно, але найвигідніше ось тут, – чоловік поклепав долонею камінь.

Клавдій повільно підходив до скелястого горба, обережно ступаючи з каменя на камінь. Підійшовши ближче, він побачив знайоме обличчя професора Мецінгера.

– О! Професор Мецінгер! – врадувано викрикнув Клавдій.

– Щойно впізнали? А я вас бачив уже кілька разів, ви часто сюди заходите, – промовив професор.

– Я вас не помітив ні разу, – із здивуванням відповів Клавдій.

– Бачите, я маю одне місце і часом здається мені, що воно, це місце, – тільки моє і на нього тільки я маю право, – він хрипко засміявся. – Дивачіє чоловік на старість. Сідайте, будь ласка, ось тут, – він вказав рукою на вгнутий камінь з вигідним опертям для стіп.

Знайомство з професором Куртом Мецінгером тривало вже майже місяць. Вони часто зустрічалися в ресторані «Брайнезель», звичайно споживаючи «штернзуппе» й «палятшінкен». Великого вибору в ресторані не було.

Мецінґер сидів нерухомо на своєму камені, як звичайно сидять у м'яких фотелях, і вдивлявся у сірий Сарлес. Він скидався більше на манекена, ніж на живу людину. Сидів замислений. Мовчанка тривала якийсь час і вже ставала Клавдієві нестерпною, знічев'я він то гладив долонею камінь, то висмикував мох із його щілин, аж врешті проказав:

– Дивний цей Сарлес здалека – як дві піраміди одна біля одної.

Професор повільно, ніби збудився, повернув голову до Клавдія.

– Так, так, як дві піраміди, – він глибоко дихнув, – Ґізе, Карнак, Теби, Люксор, Деір ель Багарі, Ель Амарна і синє, синє небо.

– Ви були в Єгипті?

Професор ніби не почув Клавдієвого запитання, підвів зір на небо і продовжував:

– І Ніль, і Амарна. І не таке синє небо! – майже злісно проказав, – не такого кольору небо, не такого.

– Ви були в Єгипті? – повторив своє запитання Клавдій.

Мецінґер відповів не зразу. Хвилинку помовчавши, він поглянув на Клавдія.

– Я мав ваші роки… так, так, тридцять років тому я мав ваші роки. Тридцять років тому, – повторив професор, і лагідна усмішка вдекорувала його обличчя. – Так, так, тридцять років тому, а мені здається, що це було недавно. Тридцять років я чекаю, чи можете собі уявити?!

– Якщо б я знав, на що ви чекаєте, може б і міг би собі уявити.

– О, це довга історія. Так, так, довга історія, – і знову наступила мовчанка.

Клавдієві здалося, що Мецінґер не думає нічого оповідати і по якійсь хвилині він, від нетерплячки, почав насвистувати якусь танцювальну пісеньку.

Раптом професор заговорив знову.

– Це довга історія.

Клавдій не хотів наполягати і байдужим тоном продовжував легенько насвистувати свою пісеньку. Врешті професор почав розповідь.

– Ще досі чую запах розпеченого піску і такий нестерпний запах болотистого берега Нілу.

Висловивши це, він вдоволено всміхнувся, начебто цей нестерпний запах Нілу був йому приємним. Він почав вистукувати пальцем по камені, і, похиливши голову, глядів на свої ноги, що час від часу вибивали такт якоїсь уявної мелодії.

У Клавдія швидко зростала цікавість, як піна у склянці з пивом, і він уже не витримав.

– Кажіть уже цю довгу історію, я радо послухаю.

– Хіба ви повірите? Досі ніхто не повірив. Чому б ви мали повірити?

– Повірю, – запевняв його Клавдій, бо цікавість ставала уже нестерпною.

Професор глянув на Клавдія, наче б хотів провірити його думки, а по хвилині, ласкаво всміхнувшись, продовжував свою розповідь.

– Може, й повірите, може, й повірите, – він знову повернув зір до Сарлес, потім на Клавдія, глибоко вдихнув повітря, сперся плечима на камінь і врочисто почав.

– Наша археольоґічна група з п'яти осіб, не враховуючи робітників-тубільців, була на розкопках в Ель Амарна. Ель Амарна – це місце розкопок, яке належить до вісімнадцятої династії; припадає вона на 1500-1350 роки до Христа, на часи, коли втіленням єдиного бога ставало сонце. Вірування в звірині божества занепадали і сонце стало опромінювати людські уми.