Коли збудився, на шибах горіла заграва сходячого сонця. Співали перші птахи. Потер рукою очі, підніс високо повіки і лиш раменами здвигнув. «Ігі! І не пив я нічого, крім чаю, і щось таке ввижалося мені».

Встав, підійшов до ліжка і згасив свічку, яка догорювала в ліхтарі і з якої синявий, чуткий димок снувався кругом канапи як бабське літо круг корча.

Скоренько роздягнувся і пірнув у постелю. Не хотілося йому, щоби Ксаверій побачив нерушену постіль і догадався, що він не спав.

Але заснути не міг.

Сонні мрії снувалися дальше поперед очі і ніби казали йому: піди й переконайся, чи все те правда.

Встав і пішов до салі.

Воєвода грізно дивився зі своїх позолочених, порохом прикритих рам.

Усміхнена паня зі шнурком перед кокетливо гляділа на нього і ніби казала:

«І ти віриш, немов то я коло півночі чищу паркет?»

Портрети не членів родини ніби хотіли сховатися в сутінки, які падали ще від великої кафлевої печі.

В гостинній позіхала канапа, на котрій стався припадок зі старим паном. До иньших покоїв не заглядав. Був певний, що і там не инакше, лиш так, як йому ввижалося у його сонних марах.

Відчинив двері на ґанок і уявляв собі ті вогні, що горіли в парку, коли двір облягали збунтовані селяни. Туди перекрадався лакейчук на попівство в село, туди надійшов священик, тут він промовляв до бунтівників.

Таке-то…

А тепер у парку було тихо і глухо.

Доріжки заростали травою, дерева порохнявіли і валилися, ставок заростав ряскою і шуваром.

«Цей двір засуджений на запустіння, – пригадав собі слова свого нічного провідника по салях. – Бо єсть невидима книга, в котрій списують добрі і злі учинки, і мусить бути рука, котра зведе колись усі порахунки в тій книзі».

Обійшов кругом великий, старий сад, а як вернув, ліжко його було вже постелене і в їдальні крутився Ксаверій у фраку і в білій краватці.

– Що пан позволять, каву чи гербату?

– Гербату, розуміється, коли наставили самовар.

– Він уже два рази перекипів. Петрусю, принеси його тут! Петрусь приніс самовар, і Ксаверій налив філіжанку пахучого чаю.

– Як вам спалося, Ксаверій?

– Дякую панові, що ласкаві спитати. Погано. А пан?

– І мені не найкраще.

– Такі тепер часи, що чоловік навіть сну спокійного не має. Погані часи! – і зітхнув.

– Що ж вам снилося такого?

Спинився перед кріслом гостя і, закинувши серветку на ліву руку, а правою поправляючи білу краватку, говорив:

– Снилося мені, ніби я пана спроваджував по салях і розказував таке, чого нікому не сказав би. Чимало є такого, про що не годиться казати! Події, як мерці, їм спокій належиться у гробі.

Гість дмухав на гарячий чай.

– А скажіть мені, Ксаверій, кілько літ, як учителька втопилася у ставі?

Ксаверій зробив великі очі.

– Учителька?

– Тая німка, знаєте, що панич хотів романсувати з нею.

Ксаверію мало чайник не вилетів з рук.

– Багато, а багато, я ще покоєвим був.

– А чи жиє хто з родичів дівчини, що зарізалася в салоні?

– Тої дівчини? Чи жиє?.. Не знаю, прошу пана, не знаю.

– А бачили ви тую паню, що вночі фротерує паркет?

Ксаверій закашлявся, задріботів ногами і вибіг до другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами:

– Йсусе Христе! Йсусе Христе!

Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.

– Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пішліть на село і найміть для мене коні до станції.

– Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечера відпічнуть у заїзднім домі.

– Тим краще. Дякую вам, Ксаверій. Дайте мою валізку візникові, а я піду наперед, заки він повіз приладить, перейдуся.

– Як пан прикажуть.

– Дякую вам за труд. В їдальні під тарелем – для вас, а коло вази – для служби. Бувайте здорові!

– Щасливої дороги панові! Побіг наперед і відчинив хвіртку.