Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало. Як уже не гордувала, як не орудувала мною панночка, я перетерплю. "Може, ласкавiстю своєю та покiрливiстю втихомирю її", — було, думаю. Та не така-то вона вдалась! Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажає, а далi й бити вже порвалась.

— Бог iз вами, — кажу, — нехай хто iнший вам служить, а я не хочу. Мене зроду нiхто ще не бив, та бог менi дасть, що й не буде бити нiхто, поки вiку мого!

— А ми тобi грошей не дамо! Добудь мiсяця. Не дослуживши, не смiєш кидати: ми грошей не дамо!

— Та ви з моїх грошей не забагатiєте, а я бiдна не буду. Не оддасте, то менi бог оддасть.

Стара почала вмовляти: останься та ii останься; бо жалувала мене, що я їй щиро робила, не лiнувалась i слухняна була, — от як той товкач: що менi загадають, те й зроблю.

Коли ми тут сваримось i миримось, у ворота хтось возом уїжджає. Глянула та й очам своїм вiроньки не йму. Се ж мiй братичок рiднесенький!

Вибiгла до його:

— Братику, мiй соколе! А менi казали, що ти дуже гнiваєшся на мене!

— Нi, сестро моя рiдна! — говорить. — Так уже я звiвся, що анi гнiватись, анi жалкувати нi на кого не маю! Нужда мене зстарила i зв'ялила.

Бачу я з першого погляду, що вiн зовсiм iз лиця спав, аж почорнiв. А який же то парубком був! I веселий, i повновидий, як мiсяць… Так мене й облили сльози.

— Чого тебе господь принiс, брате?

— Здумав собi та й поїхав. Дуже вже сум великий на мене напав. Хотiв тебе побачити й свiту божого повидати.

Сiли ми в брамi та й говоримо собi, журимось, i час нам не змигнеться. Вiн менi оповiдає, яке в його убожество настало, i як жiнка, хоч i любить, та неспокiйна дуже, i як дiточки ростуть i мене згадують. Почули од людей, де я i що, як проживаю, то радiли так, що господи!

Я й кажу йому:

— Братику мiй коханий! Ти в мене один у свiтi: ти в мене й батько, i дитина, i родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для твоїх дiток. Нема в мене тепер нiчого, тiльки два карбованцi, заробленi в панiв, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рiк. Вони мене вмовляють остаться, то нехай дадуть менi наперед грошi… От вiзьмеш та й справиш собi, що там найхутче тобi треба.

— Спасибi, сестро!..

А сам аж гнеться.

Я пiшла до панiв. Тiльки на порiг, а стара й пита:

— Чи останешся? Що те лихо згадувати! — каже. — Моя дочка нiколи тебе обижати не буде: се вона так щось iз нездоров'я.

— Та коли ти обижаєшся, — промовила дочка, — то я й не доторкнусь до тебе.

— А як же менi, панночко, не обижатись? Хiба се ви мене пожалували, чи що, щоб я вам дякувала?

— Та вже годi, — перебиває стара. — Годись на рiк. Що схочеш?

— А я хочу двадцять карбованцiв, — кажу. — Дасте, то зостанусь, а нi, то пiду де в друге мiсце служити. I грошi хочу всi наперед.

Вони почали торгуватись: i дуже дорого, i грошi не можна разом. А я, як сказала, то й не одступаюсь од свого слова.

— Ну, — кажуть, — нiчого з тобою робити. Дамо двадцять рублiв, тiльки, не всi разом. Дай свою бум агу, а тобi ось п'ятнадцять карбованцiв.

"Вiзьму, — думаю собi, — хоч п'ятнадцять: йому тепереньки дуже потрiбно".

Оддала ту бумагу, що панотець менi дав, узяла грошi, подякувала та й до брата.

— На, — кажу, — братику мiй! Нехай тобi на добре поживання будуть!

Побув вiн зо мною два днi. Весело було й прокинутись, що побачу його, поговорю. Що то рiдне та своє!

Служу таки в тих самих панiв. Iще два мiсяцi менi до року осталось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, — треба служити! А добуду року, то, може, дасть менi господь, що добре мiсце натраплю собi. Аби схотiв, то знайдеш на свої руки муки!

Чоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба своїх дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипiло!

Збула… Клопочуся, бiдкаюся — з ночi до ночi. Нiколи раразд i дiточками втiшатись…

А дiтки ростуть, уже й в'ються коло мене i щебечуть- мої соловейки.