— У рідному місті… На рідній вулиці…

— А… Ну, тo все одно… їстимеш і цю. Однаково наша… Рідна.

— Рідна…

Роман тягуче зідхає:

— Мале лишилося. Але нічого… Щоб наїстися, не багато й треба.

— Вистачить…

Мовчанка. Потім Роман стрінув головою уперто:

— Неправда!

— Що неправда?

— Неправда, що земля скінчилася, цебто наша батьківщина. Це вона скінчилася, як іти в один бік, як тікати. А як іти навпаки — ой-ой-йо-йо! — і покрутив головою. — Як утікати — то вже ні цаля. А якби оце наступати — ого-го!

Петро посміхається. Жує прутик і дивиться десь на схід. А Роман зломано зідхає, з хрипом:

— Тільки от ми самі кінчаємось, це біда… Петро рішуче випльовує прутика й говорить таким самим голосом, як Роман недавно:

— Неправда!

— Що неправда?

— Ми не кінчаємось! Ану, лиш вставай!

— Чого?

— Будем прориватися…

— Гм… З ким?

— Ходім пошукаємо.

Роман безнадійно звісив голову. Мовчить. А далі видихає те саме скептичне, гірке:

— З ким?

Петро встає, а тоді нахиляється над Романом і говорить йому в саме лице, в заплющені утомою й резигнацією очі, говорить твердо, вольово, як гіпнотизер, що хоче вдихнути віру в свого сонного безвольного пацієнта:

— Ходім! Ану ж нам пощастить… І ану ж нам ще доведеться колись поміряти її й навпаки. Га?

Роман розплющує очі. Дивиться па Петра. Посміхається. А потім крутить головою уперто, скептично:

— З ким?

— Пошукаємо, кажу, ходім! — аж визвірився Петро раптом, і перекривив: — «З ким, з ким». Зі мною! Вставай!

— А, з тобою… Ну, з тобою я завжди готовий… Дай руку…

Петро допоміг своєму другові, своєму розбитому вщент мрійникові звестися, й вони пішли.

Кільце оточення було щільне й міцне, і пробити його не так просто. Удвох його не проломиш. Для цього треба більшої сили, великої сили. Версія про те, що ззовні прийде рятункова акція в формі німецьких потужних панцерних частин і авіації, лишилася байкою. Казкою для дурнів. Немає їх, тих частин. І не буде. Бо їх взагалі у німців немає. Та й наївним було би думати, що німецьке командування, речник геренфольку, в цей критичний для їхнього райху час стало би ризикувати рештками своїх сил і кидати їх на рятування якихось там «хлопців», якихось там унтерменшів, однаково приречених на погній. Тим більше, що ті «хлопці» елемент зовсім ненадійний, здібний повернути багнети в найнесподіваніший момент супроти геренфольку. Хіба симптомів цього було не досить?

Ні, ніхто не буде їх рятувати. Вони, всі ці рештки розгромленої дивізії, здані на самих себе. Хай виломлюються.

З того, як одчайдушне металися окремі групи, кидаючись на всі боки, мечучись по всіх шляхах і доріжках, по полях і лісах, з того, як більші групи роздробилися на менші, розпорошилися, переходячи на принцип — «кожен сам за себе» та «ану ж я сам якось проскочу і врятуюся», а рівно ж і з того, що випадки самогубства вояків стали масовим, звичайним явищем, видно було, що проломити перстень ніде не вдавалося. Перстень той все звужувався, удушуючи все, що в ньому є.

Петро й Роман стали на перехресті кількох доріг і чекали. Десь на півдні, в багатьох місцях, досить близько на південному сході, на заході, а також на північному заході, била тяжка ворожа артилерія, клекотали міномети й татакали станкові кулемети, а їм у відповідь де-не-де трагічно лопотіли ручні автомати та поодинокі гвинтівочні постріли. З тієї звукової картини можна було зрозуміти, що відбувається на оточеній території. Ніде не чути справжніх проломних боїв, не чути наступу, лише методичний, загороджувальний вогонь переможця, що не хотів нікого випустити живцем і не шкодував амуніції, обстрілюючи всі шляхи, дороги, ліси й лісочки та недопалені села.

На схід, десь близько, в двох місцях вирував клекіт танків і автомашин — то, видно, переформовувалися ворожі частини, бо клекіт стояв все на одному місці.

Петро розіклав мапу на колінях і при вечірньому світлі намагався зорієнтуватися. Так, то, напевно, ревуть танки й автомашини в Одеську та в Сасові, цілком залитих ворогом. На півдні спалахнув потужний вогонь автоматів і ще потужніший вогонь гранат, кулеметів і мінометів, — можливо, там проривається якась організована група. Там залізниця й села Княже, Почапи, Ясенівці, Вороняки, а далі починаються ліси, й ліси, й узгір’я… Так, прориватися треба би в тім напрямку!..

Управо від них Красне, уліво — Золочів, Все опановане ворогом. З Золочіва й Красного б’є кудись тяжка ворожа артилерія.

Стояли хлопці на перехресті, намагаючись зібрати з ріжних недобитків, з окремих розпорошених людей пробоєву групу, щоб іти на прорив, але марно. Нікого приєднати їм до себе не вдавалося. Окремі люди й невеличкі групки — по три, чотири чоловіка — моталися дорогами, але побачивши на перехресті двох безумців, що, напевно, були начальниками й чигали на них, зминали геть і чимчикували стороною… Роман спльовував і рипів зубами нівпритомний: