— Халепа!.. — замислено сказав Мурат. Це вперше я бачив, що йому було незручно. — То… послухайте, шановний… ви що ж — справді од Філософова?!

— А од якого ж дідька!.. — огризнувсь чолов'яга. Він уже сидів у фотелі й добував сигарету з пачки «Вінстона», яку я забув на столі. Руки його тряслися. — Манери у вас якісь… ведмежі…

— Не шкодуйте слів, — порадив я йому. — Кажіть, бандитські. От як подумали, — так і кажіть!..

— Не розумію вашого здивування, — холодно озвавсь Мурат, відкинувшись у кріслі. — Ваш друг мав би особисто зв'язатися з нами. Річ у тому, що сюди не приходять без запрошення. Врештірешт, сюди взагалі не приходять! Так не робиться, розумієте?

— Весь цей візит виглядає дешевою провокацією, — докинув я. — І ці запитання… Ви дуже ризикуєте, пане Малевич!

— А я… а от я тут причому?! — обернувсь до мене чолов'яга. — Мені було сказано…

Всі позамовкали. Чолов'яга сидів і, згорбившись, смалив мого «Вінстона». Барабаш стовбичив коло нього, як соляний стовп.

— Добре, — нарешті озвавсь Мурат. — Щось будем вирішувать?..

Я розчавив недопалок.

— Він чистий, — сказав я. — Жодної провокації. Втім, приїде Артур… — і обернувсь до клієнта: — А ви маєте хоч зелене поняття, скільки коштують такі послуги?

Чолов'яга затягнувся й дмухнув димом на Барабаша.

— Коханий… е-е-е…

— … дядьку! — підказав я.

— Дядьку, — повторив чолов'яга, звертаючись до Мурата. — Так от, коханий дядьку… цебто… — він злісно зиркнув на мене, — … добродію! Так ось, добродію, ця справа, яку я хочу доручить вашій фірмі, не зовсім звичайна. Йдеться про зникнення одної особи. Цього чоловіка треба знайти, і я… словом, вам буде виплачено будьяку суму. Тим паче, що ви, як мене проінформували, можете… ну-у, практично все!..

— Вас точно інформували, — буркнув я. — Річ тільки у тому, що не за всяку справу ми беремося. Наприклад, ми не вбиваємо людей.

— Халепа!.. — сказав Мурат. Він все ще уникав дивитись на того чолов'ягу. — Що ж… будем чекать Філософова! А тим часом… тим часом, гадаю, не вадило б і випить… — Й кивнув Барабашеві, показуючи на двері. — Сподіваюсь наша людина не дуже вас… гм… потурбувала?..

Чолов'яга махнув рукою, наче розганяючи дим.

— Ну, так чи йнак, — устряв я, — а ми, звісно, перепрошуєм. Певна річ, якщо ці перепросини вам для чогось… придадуться!..

Двері одчинились, і цього разу це була Цуцичок. Я замовк і став наглядати, як вона порається, розставляючи на столі келишки й кришталеву карафку з коньяком. Цуцичок — то була така маленька білявочка з чудовим станом і довгими косами якоїсь аж платинової барви; найбільше ж усім до вподоби був її симпатичний писочок трохи витягнутої форми — власне, за нього вона й отримала таку професійну кличку, коли почала працювать у «Тартарі».

— Даруйте, — раптом озвавсь чолов'яга, котрого неначеб щось гризло, — у вас, бачу, не люблять зайвих запитань, але…

— Прошу?! — сказав Мурат, розливаючи коньяк.

Чолов'яга здавався розгубленим.

— Це, може, й нескромно запитувать, однак… — він врешті зваживсь, — … у фірмі що ж — всі зобов'язані розмовляти по-вкраїнському?

Мурат поставив карафку й кивнув мені, запрошуючи до столу. Тоді подививсь на клієнта.

— Та звісно! — сказав він. — А що ж дивного ви в цім знаходите? Перебудова, коханий пане, перебудова!..

Десь за селом, потойбіч пагорбів і ріки, що монотонно пливла і пливла серед невпинного руху різнокаліберної машинерії, котра снувала понад її берегами та оболонями; і заводських корпусів, що стовпилися на лівобіччі хаотичним нагромадженням цегляних коробок, — озвався далекий гудок локомотива.

Я перемкнув швидкість і помалу звернув у провулок. Надворі вже смеркало. Біля бетонної халабуди загальмував автобус. Сніг падав і падав, і я запустив двірники, а тоді відкинувся на сидінні, тоскно наслухаючи, як той звук невидимими концентричними колами поширюється над селом і потроху гасне в мокрій, сліпій хуртовині. Настрій у мене був кепський. Я не люблю залізниць. Не люблю поїздів, станцій, надто ж товарних, з їх залізними громохкими вагонами, де на камінь задубли купи щебеню або піску; й щоразу, як за річкою озивався тепловоз, переді мною поставало одне й теж видиво: рейки, що аж гудуть од морозу, темні силуети конвою і нічне небо, підсвічене спалахами газових факелів…

Кілька років тому на шосе Джелалабад—Кабул мене підібрала військова колона. Після двох місяців поневірянь я ледве тримавсь на ногах, а на додачу був ще й поранений, і прострелена рука то рубцювалася, а то знов починала боліти й наривать, — тож, коли за тиждень перед відправленням на аеродром мене раптом взяли під варту й навіть заклацнули наручники, здивування моє ні в кого не викликало сумнівів. Хоч, як по правді, я геть не здивувався. Чогось такого я сподівався і тепер, в траспортному літаку, котрий прямував у Союз, мав доста часу, аби помізкувати, яку ж інформацію мають спецслужби про моє перебування в муджагідів, а якщо мають — то якого періоду така інформація може стосуватися…