— Дай йому, Папа Валя, дай! — завищала Кончіта, плещучи в долоні. (От же ж собача жінка, вона завжди не любила мене… певне, за ту свою кличку!) — Дай етому підерасу… етому казлу ванючаму!..

Я озирнувсь, і Папа Валя туттаки розпрямивсь, як пружина; мене взяла злість, і я, розвернувшись, вгатив його в перенісся.

— Диви який спермофаг! — сказав я, обтрушуючи куртку. — Та я з тобою зараз буду здійснювати статевий акт… — Папа Валя смикнувсь ще, і довелося з'їздить його по черепу. Ну, це був подвійний удар… Голова, одскочивши од кулака, гупнула в стіну, й він врешті обм'як. — Подумати тільки, яке стерво! Спортсмен він, чи що? — обернувсь я до Портюші.

— По літроболу, — буркнув той, одводячи погляд. — З боксу в шию потурили… за звірство, каже.

— Воно й видно!.. — сказав я, запалюючи цигарку. Тоді зачерпнув кварту браги й линув на Папу Валю. Портюша скривився. — Ти бач, який екскремент! Я тут прийшов з ласкою до нього, з любов'ю… а воно — з кулаками! А як же ж гуманізм? А норми комуністичної моралі? — просторікував я, вимахуючи сигаретою. — І того самого… гуртожитку? То тебе, лайдаку, на рингу не навчили? Та я тобі, до жіночого органу дверцята, зараз хутко зроблю дефлорацію!.. — Я згріб його за барки й поставив на ноги. — Хто послав тебе нападать на дружину кооператора? Говори, собаче гайно… ну?!

Папа Валя розплющив очі. Крім ненависті, в них не було нічого.

Я добув з кишені ножа й натис кнопку. Синювате, гостре, як бритва, лезо, клацнувши, вискочило з колодки.

Тиша настала така, що чутно було, як голка впаде.

— Ну? — лагідно поспитав я Папу Валю, приставивши лезо йому до горлянки.

Тоді надавив, і шкіра під вістрям напнулась. Драбуга ковтнув слину. Злякавсь, подумав я. А певно: більшість людей чомусь панічно боїться гострих предметів… надто ж коли їх приставляють до горла!

— Я довго чекатиму… ти, дверцята до органу?! Хто послав?

Він посинів. І знову ковтнув слину, смикнувши борлаком.

— Не… нне знаю!.. — вихрипів він нарешті. Певне, це йому коштувало бознаяких зусиль.

— Брешеш! — впевнено сказав я. І натиснув вістрям.

— Не знаю… як перед Богом! — заблагав він. — Ми попали в мінтярню…

— Ми!.. Хто «ми», в дідьчої матері?!

— Ми… з Хунтою… котрий був мордоворотом у Патлаха. Знаєте, мабуть…

— А-а, — дотямив я, — це той, що дуже не любив випить… То Патлах його випер? За алкоголізм, чи що? Ну й дурень! А далі, далі що? Залетіли ви з Хунтою…

— … нам строк світив, за дєвочку… Ну, зґвалтування. Хтіли нас везти на тюрму, аж тут… словом, приводять нас до якогось цивільного… і він каже: зробите таке й таке діло — і на всі чотири вітри. Ні прізвища, ні звання не знаю… як перед Богом! Ще сказав: не спробуйте змахлювать — під землею, а знайдемо обох… у нас, мовляв, довгі руки!..

Я подумав, тримаючи ножа коло шиї.

— Щось воно, Папо Валю, на брехню схоже, га? — Він заперечив — так гаряче, як тільки міг. — А ти впізнав би його… на фото, скажімо?

Драбуга так зрадів, що став кивать своєю здоровезною, закустраною головою і зразу ж порізався. Я одвів лезо вбік. Тоді згріб Папу Валю за шкуру й жбурнув на розкладачку.

— Хто? — поспитав я, кидаючи перед ним жмут знімків, зроблених учора «трійками» Мур-Мура й Лугині. Він узяв до рук один, другий… очі його розширились, і я втямив, що робота моя не пішла намарне.

— Ось… ось він, гражданін начальник! — заговорив Папа Валя, тицяючи своїм замурзаним пальцем у якесь фото. — Оце він, підерас… точно! Каже: потовчіть трохи, так, щоб синці були, але не калічити, бо голови поодриваю… Уу, казліна, — посварився він кулаком на фото, — бач, нещасну жінку побить він послав, скот безрогий!..

Я нахилився йому через плече, і всередині мене усе аж похололо.

Це було фото таксиста.

— … Згідно з вказівкою. Таксі контролювали дві машини, які входили до складу оперативної «трійки». Стеження виявлено не було. Від метро таксі подалося по набережній, тоді перетнуло міст через ріку. З півгодини блукало вулицями лівобережної частини міста — певне, перевіряючи, чи нема «хвоста», — й спинилось біля бензоколонки. Саме тут нам вдалося сфотографувати водія. Знімки передано особі, яка провадить справу. Відтак авто стало рухатися вглиб Лівобіччя і врештірешт… — МурМур помовчав, — …скінчило свій шлях на подвір'ї Школи тібетської медицини, яку очолює знаний психотерапевт Альберт Крижинський.

Усі здивовано загули.

— Можу додати, — обізвався раптом добродій в окулярах, який у «Тартарі» відповідав за службу безпеки, — що нами встановлено: міська автоінспекція таксі під таким номером не реєструвала. Не вдалося також ідентифікувати особу таксиста.

— Автоінспекція, — буркнув я із свого кутка, — теж не все знає… чи не хоче знати, що одне й теж! Та й номер…

— О, о, — зрадів Мурат, — а я саме й хотів надати вам слово! Доповідайте.

Я скривився й став знехотя розповідати про свій візит до Портюші.