Шрифт:
— Обчислювач Сеннор мав рацію, — тихо промовив Харлан.
Твісел різко обернувся.
— Що ти сказав?!
— Проект провалився. Коло не замкнене.
В голові у Харлана почало прояснюватися.
— Що ти верзеш? — Старечі Твіселові руки з несподіваною силою вп’ялися Харлану в плечі. — Ти занедужав, мій хлопчику. Перевтомився.
— Ні, я не хворий. Мені все остогидло. Ви. Я. Але я не хворий. Ось часометр. Подивіться самі.
— Часометр?
Тоненька стрілка приладу зупинилася в правому кутку шкали біля поділки 27-го Сторіччя.
— Що тут сталося?
Радісний вираз умить зійшов із Твіселового обличчя. Натомість проступив страх.
Харлан уже цілком опанував себе.
— Я розплавив запобіжний механізм і вивільнив важіль управління.
— Як тобі це вдалося?
— У мене був випромінювач. Я розібрав його, видобув з нього мікрореактор, що правив там за джерело живлення, і скористався ним як автогенним різаком. Його вистачило на один спалах, та цього було досить. Ось що від нього залишилося.
Харлан пхнув ногою купку металевих уламків, що валялися у кутку.
Твісел і досі не міг повірити в те, що сталося.
— У двадцять сьоме? Ти хочеш сказати, що Купер потрапив у двадцять сьоме Сторіччя?
— Я не знаю, куди він потрапив, — байдужим тоном відповів Харлан. — Спочатку я перевів важіль униз, далеко за двадцять четверте. Не знаю куди. Я не подивився. Потім переставив трохи назад і також не подивився.
Твісел із жахом утупився в Харлана. Його обличчя зблідло й прибрало нездорового землистого відтінку, губи тремтіли.
— Уявлення не маю, де зараз Купер, — вів далі Харлан. — Він загубився у Первісних Сторіччях. Коло розірвано. Розплавивши запобіжник, я думав, що все скінчиться в нульову мить. Але це несерйозно. Доведеться чекати. Настане така мить у біочасі, коли Купер зрозуміє, що потрапив не в те Сторіччя, коли він зробить щось таке, що суперечитиме мемуарам, коли він…
Харлан урвав фразу й засміявся хрипким силуваним сміхом.
— А хіба не однаково? Все це тільки відстрочка, поки Купер остаточно розірве коло, здійснивши якусь непоправну помилку. І вже не зупиниш його. Хвилини, години, дні. Хіба не однаково? Коли відстрочка закінчиться, Вічність припинить своє існування. Ви чуєте мене? Це буде кінець Вічності.
Розділ 14
ДАВНІЙ ЗЛОЧИН
— Навіщо? Навіщо ти це зробив? Що тебе штовхнуло на цей вчинок?
Твісел безпорадно перевів погляд зі шкали на Харлана; безвихідь і розгубленість, що пролунали в голосі, немов у дзеркалі, відбилися в його очах.
Харлан підвів голову й промовив тільки одне слово:
— Нойс!
— Жінка, яку ти забрав у Вічність? — запитав Твісел.
Харлан гірко всміхнувся й змовчав.
— Але до чого тут вона? — дивувався Твісел. — О всемогутній Часе, я не розумію тебе, мій хлопчику.
— А що тут розуміти? — спалахнув Харлан. — Не прикидайтесь дурнем! Так, була в мене жінка. Ми обоє були щасливі. Ми нікому не заважали. А тепер її викреслили з нової Реальності. Вона не існує. А вам байдуже, ви таке можете зробити з кожним.
Твісел марне намагався вставити слово.
— Адже у Вічності свої закони, скажете ви, — гнівно кричав Харлан. — О, знаю ці закони! Любовні зв’язки вимагають дозволу; любовні зв’язки вимагають точного розрахунку; любовні зв’язки мають бути узаконені; любовні зв’язки — річ ризикована. Що ви задумали зробити з Нойс по завершенні проекту? Посадити в приречену на катастрофу ракету? Чи виділити їй тепленьке місце спільної коханки знатних Обчислювачів? Не вийде! Тепер вашим планам каюк!
Сповнений відчаю, він закінчив свою тираду, і Твісел квапливо підійшов до відеофону. Очевидно, передавач уже ввімкнули.
— Говорить Твісел. Вхід у приміщення суворо заборонено, — сказав він беззаперечним тоном. — Усім без винятку. Вам зрозуміло? Тоді виконуйте! Мій наказ стосується і членів Ради Часів. Їх — насамперед.
Він знову повернувся до Харлана й задумливо сказав:
— Вони виконають мій наказ, оскільки я найстаріший член Ради, а ще тому, що мене вважають диваком. Я для них — такий собі химерний чудакуватий дідуган, і вони не перечать мені.
На якусь хвилю він замовк, поринувши в роздуми. Тоді підвів голову й пильно подивився на Харлана. — І ти вважаєш мене диваком?
У цю мить Твісел був схожий на маленьку зморщену мавпочку.
«О всемогутній Часе, таж він і справді не при повному розумі! — подумав Харлан. — Він збожеволів від потрясіння».
Приголомшений думкою, що залишився наодинці з божевільним, Харлан мимоволі відсахнувся назад. Та одразу опам’ятався. Якщо Твісел і божевільний, то не треба забувати, що він немічний дід, а до того ж незабаром настане край навіть і божевіллю.
Незабаром? А чому не одразу? Чому відстрочено кінець Вічності?