Він провів їх у капсулу, пробираючись між паками спорядження, й показав на невеличкий металевий важіль, що виступав на гладенькій внутрішній стіні.

— Він діє, як звичайний перемикач, — сказав Твісел. — Замість того щоб одразу автоматично повернутись у Вічність, капсула залишатиметься в Первісному Часі. Як тільки вам треба буде повернутися, натисніть на важіль. А потім, через якийсь час, на вас чекатиме ще одна, сподіваюсь, остання поїздка…

— Ще одна поїздка? — здивувалася Нойс.

— Я тобі не встиг пояснити, — сказав Харлан. — Розумієш, мета нашої подорожі — точно з’ясувати час прибуття Купера в 20-е Сторіччя. Ми не знаємо, скільки часу минуло від його появи там і до публікації оголошення. Ми напишемо йому на його поштову адресу й спробуємо з’ясувати час його прибуття з точністю до хвилини. Тоді приплюсуємо п’ятнадцять хвилин, протягом яких капсула залишалася в Первісному, і знайдемо Купера…

— Бачите, — втрутився в розмову Твісел, силкуючись усміхнутися, — ми не можемо послати капсулу в те саме місце і в той самий час у два різних моменти біочасу.

Нойс, здавалося, похопила суть сказаного.

— Розумію, — сказала вона не дуже впевнено.

— Забравши Купера в момент його прибуття, ми повернемо назад усі мікрозміни. Оголошення з грибовидною хмарою зникне, а Купер знатиме тільки те, що капсула повернулась у Вічність, як і було передбачено, однак потім чомусь несподівано з’явилася знову. Він уже не знатиме, що побував не в тому Сторіччі, і ми йому не скажемо про це. Пояснимо, що забули вписати в його інструкцію один важливий’ пункт (цей пункт треба ще придумати), а далі лише сподіватимемося, що він не надасть цьому значення й не згадає в своїх мемуарах про те, що його двічі посилали в минуле.

Нойс звела вищипані брови.

— Все це дуже складно.

— Атож. На жаль, складно.

Твісел потер руки й подивився на них так, ніби його мучили якісь внутрішні сумніви. Потім випростався, закурив нову сигарету й навіть примудрився напустити на себе безтурботний вигляд.

— А тепер, друзі, щасливої вам дороги!

Він поквапливо потис руку Харланові, кивнув Нойс і вийшов із капсули.

— Ми вже вирушаємо? — запитала Нойс, коли вони залишились удвох.

— Через одну-дві хвилини.

Харлан окинув її швидким поглядом. Вона дивилася йому просто в очі й безстрашно всміхалась. Тепла хвиля здійнялась у Харланових грудях. «Не треба піддаватися емоціям, — подумав він, — тут потрібен холодний розум». І Харлан відвів погляд.

У їхній подорожі не було нічого або майже нічого особливого; вона нічим не відрізнялася від подорожі в звичайній капсулі. Вони лише відчули миттєвий внутрішній поштовх, який, очевидно, міг означати, що капсула перетнула нижню межу Вічності. А втім, поштовх був ледь помітний.

Капсула зупинилася, й вони вийшли в скелястий, пустельний простір, яскраво освітлений промінням призахідного сонця. В легенькому подуві вітерцю вже відчувалася вечірня прохолода. Кругом стояла тиша.

Громадилися голі й величні скелі, розфарбовані оксидами заліза, міді й хрому в усі барви веселки. Безлюдне, майже позбавлене життя громаддя, що оточувало їх звідусіль, гнітило Харлана й ніби придушувало собою. У Вічності, яка не належала до матеріального світу, не було сонця і навіть повітря завозилося. Спогади про своє рідне Сторіччя були туманні. А під час Спостережень у різних інших Сторіччях Харлан мав справу тільки з людьми і їхніми містами. Жодного разу в житті йому не доводилося бачити такого краєвиду.

Нойс торкнулася рукою його ліктя.

— Ендрю, я змерзла.

Здригнувшись, він обернувся до неї.

— Може, поставимо обігрівач? — запропонувала вона.

— Гаразд. У Куперовій печері, — відповів Харлан.

— А ти знаєш, де вона?

— Тут поряд, — кинув він.

Харлан у цьому не сумнівався. В мемуарах точно зазначалося місцезнаходження печери, і спочатку Купера, а потім їх закинули саме туди. Йому пригадалася давня розмова з Наставником Ярроу. «Але ж Земля обертається довкола Сонця, — доводив тоді Харлан, — а Сонце рухається довкола центру Галактики, і сама Галактика рухається також. Якщо ви переміститеся з якоїсь точки земної поверхні на сто років назад, у минуле, то опинитеся в порожнечі, тому що Землі потрібно буде цілих сто років, щоб досягти цієї самої точки простору». (Тоді він ще казав «сто років» замість «Сторіччя»), Наставник Ярроу тоді так відповів йому: «Не можна розділяти Час і Простір. Рухаючись у Часі, ти рухаєшся і в Просторі разом із Землею. Чи ти, може, вважаєш, що птах, здійнявшись у повітря, може опинитися в порожнечі, бо Земля, обертаючись навколо Сонця, рухається із швидкістю вісімнадцять миль на секунду і, відповідно, з такою самою швидкістю тікає від пернатої істоти?»

Аналогія, звісно, річ ризикована, але пізніше Харланові довелося познайомитися з вагомішими доказами, і тепер, після безпрецедентної подорожі в Первісну епоху, він упевнено ступив кілька кроків і зовсім не здивувався, знайшовши вхід до печери саме там, де вона й мала бути згідно з мемуарами.

Він розгріб купу каміння та ріні, якими був замаскований вхід, і ввійшов до печери. Білий промінь його ліхтарика, немов скальпель, розтинав темряву. Дюйм за дюймом він ретельно оглядав стіни, стелю, підлогу. Нойс, яка невідступно йшла слідом за ним, пошепки запитала: