Я вибігаю з кабінету. На мить зупиняюсь. Звідки цей крик?

Біжу коридором, звертаю. Переді мною круглий майданчик, огороджений трубчастими бильцями. Підлога устелена цинковими листами. Прохід зовсім недалеко, але я перескакую через бильця, забувши навіть про біль у коліні.

Все тіло наливається свинцем. Ноги ледве згинаються. Роблю кілька кроків і опускаюсь на коліна. Непереборна сила притискує мене до підлоги.

«Мабуть, так само почуває себе космонавт на центрифузі, коли тіло важить у багато разів більше», — промайнула думка. Її заглушає той самий переривчастий крик.

Я повзу на колінах. Що зі мною? Певне, попав у якесь силове поле. Це ж лабораторія інституту біофізики. Мене ж попереджали не звертати на майданчики. Треба вибратися звідси, повернутися до кабінету…

Крик стає все тривожніший. Там гине людина.

Ледве доповзаю до краю майданчика, до вузького проходу в огорожі.

Раптом тіло стає легким, наповнюється свіжою бушуючою силою. Я підхоплююсь. Напливають спогади. Ясно-ясно, як ополонку і лід, я бачу трохи блакитний екран кінотеатру. Так, саме тому я залишився тоді на березі! Я пригадав кінокартину. Там також було два хлопчики. І один з них тонув. А другий… Я пам'ятаю, як ми обговорювали цю картину, як сперечалися і були впевнені, що ми зробили б інакше. І ніщо нас не злякало б.

Ось що було тоді поштовхом, ось що змусило мене повернутися.

Крик чомусь стає глухіший. Мерщій, бо буде пізно! Я перебігаю з одного майданчика на інший. Із здивуванням помічаю, що роблю гігантські стрибки.

Переді мною клітки з собаками і мавпами. Тварини неспокійні, особливо мавпи. Вони присідають, розмахуючи довгими руками, вихиляються, ніби танцюють.

І в мене чомусь починають сіпатися руки й ноги. Я чую якусь своєрідну музику, що майже повністю складається з барабанного дробу. Її ритмові неможливо чинити опір.

Раптом помічаю, що танцюю. Танцюю, високо підкидаючи ноги. Коліно не болить анітрішечки.

Я зовсім забув про крик. А він став слабкий і близький — виходить, людина гине.

З усієї сили роблю ривок. Падаю. Мої руки і ноги гарячково рухаються, ніби в заводної іграшки, що перекинулася.

Знову доводиться повзти. Зараз ще важче, ніж на першому майданчику, бо я не можу оволодіти своїми руками й ногами. Вони танцюють. Якби не крик, я б здався.

Добре, що бильця близько. Так-сяк перекочуюсь через них, стаю на тремтячі ноги і бачу зовсім близько жовтий ніздрюватий лід і чорну, мов туш, воду. Там борсається якась істота… дитина!

Чому тут лід і вода?

На ходу скидаю піджак. Скоріше! Інакше буде пізно!

Наступної миті я вже не бачу ні дитини, ні ополонки. Переді мною — рівна підлога майданчика.

Хтось називає моє ім'я. Повертаю голову — Сергій Петрович! Його обличчя стривожене.

— Куди вас занесло? Хіба вас не попереджали?

Я розгублено озираюсь навкруги.

— А де ж той, що тонув?

— Ходімо до кабінету. Там я все вам поясню, — каже Сергій Петрович.

Я не вгамовуюсь.

— Тут тільки-но була ополонка.

— Ніякої ополонки, як бачите, нема. Це галюцинація, — виразно і дуже спокійно каже Сергій Петрович і бере мене під руку. — Ходімо ж.

Я підкоряюсь, але все ще прислухаюся і оглядаюсь. Крику більше не чути.

Сергій Петрович щільно зачиняє двері кабінету і пропонує:

— Прошу сідати. Розповідайте, що трапилось.

Він вислухує мою досить-таки безладну розповідь, підперши щоку рукою і зморщивши обличчя, ніби від зубного болю.

Поступово в кабінеті починають плавати кільця тютюнового диму.

Сергій Петрович запалює нову сигарету і каже:

— Цей кабінет відекранований від робочих майданчиків. А ви не зачинили за собою двері. З цього все й почалось. Та й ви до того ж хвилювалися. Зрозуміло?

Мабуть, у мене був надто розгублений і не дуже розумний вигляд. Посмішка майнула на вузькому обличчі Сергія Петровича, сховалась у зморшках біля куточків рота.

— Я не міг приділити вам минулого разу багато часу, і ви не все зрозуміли. Зате зараз самостійно надолужили прогаяне. Так би мовити, перевірили матеріал для наступної статті на собі.

Пам'ятаєте, ми розмовляли про модуляції електромагнітного поля? Ми їх розділили на частоту і ритм…

Я вже почав про дещо здогадуватися.

—І ось порівняно недавно, — розповідав він, — ми з'ясували, що, змінюючи ритм імпульсів магнітного поля, куди вміщено різні молекули, ми можемо штучно змінювати ритм їхніх коливань. Ми досліджували ці явища на речовинах у ході реакції, потім на бактеріях і ділянках живої тканини, на ізольованих органах, а зараз перейшли до дослідів на тваринах. Тут нас особливо цікавлять нервові клітини в усій системі організму. Кожний робочий майданчик огороджений бильцями. В них проходять проводи. Автомати вмикають і вимикають струм у певному ритмі. Є ритми, що збуджують ділянки пам'яті. Є ритми, що вбивають вірус. Вони нешкідливі для організму тварини. А втім, ходімо зі мною, там самі побачите.