Спиридон підійшов, церемонно зігнувшись у поясі і приклавши праву руку до серця:

— Радий вітати юність і йрасу. Чи можу запропонувати чашечку кави, звареної невміло, але з величезним бажанням догодити?

Віолі ніколи не подобалися чоловіки, які постійно кокетують своїми чарами. Навіщо напрошуватися на комплімент, коли всі прекрасно знають, що Костанді варить каву тридцятьма двома сиособами і на борту “Перуна” він не має в цьому суперників?

— Врешті, запропонуємо вашу каву химерам. Чи не спадало вам це на думку?

Він ураз схилив голову і мовчки звернув до лісу, ведучи всіх до бази. Віола, засоромившись, що необачно зачепила за живе шефа групи, навмисно весело спитала:

— Спиро, я вмру від цікавості: навіщо ви нас запросили?

І взяла його під руку. Костанді одразу розтанув:

— Отож тут відбудеться такий собі спектакль з невідомою розв’язкою. За підрахунками планетологів, уранці має вдарити на повну силу гейзер. Він, бачте, періодично оживає на короткий час: коли ми вперше облітали Химеру, стояв стовпом майже чверть кілометра заввишки, а через десять хвилин зів’яв. Подивимося, як завтра поводитиметься шановна публіка…

Під куполом бази — зменшеної копії центральної — із задоволенням скинули обладунки. Сиділи тісно й затишно в інтимному світлі плафона. Худенька некрасива Наіля, з широким обличчям і прилизаним коротким волоссям, мрійливо зіперлася щокою на долоню, прилаштувавши для опори ліктя коліно Рагнара. Масивний, із шкірою молочного поросяти на щоках, Даніельсен сказав, широко розставивши рубчасті підошви і смаковито присьорбуючи каву з антикварної чашечки:

— У давнину казали: гарна кава має бути чорна, як диявол, гаряча, мов пекельне полум’я, і солодка, наче поцілунок…

Молоді ксенопсихологи засміялися.

— От не заснеш сьогодні після такої порції, і буде тобі диявол, — пробурчала Наіля.

Рагнар, прибічник руху “природників”, ніколи не користувався апаратом електросну, а тому замислився. Однак безтурботність переважала, і він попросив другу чашку.

— Кава — безцінний дар природи, — з піднесенням сказав Спиридон, — навряд чи відомий нашим друзям-химерам… Взагалі я боюсь, що всГвони жалюгідні практики, зовсім позбавлені будь-якого артистизму. Нудна цивілізація…

— У них є своя етика, — заперечила Віола, — а отже, і духовний світ, і якась духовна культура, в якій, без сумніву, є естетичне почуття…

— Можливо, — урочисто промовив Спиридон і підняв руку долонею вгору, — можливо, але наскільки ця культура чужа мені! Нехай навіть ми коли-небудь навчимося говорити з ними на мові “піфагорових штанів” і таблиці Менделєєва, але й через тисячу років не будуть потрібні їм ні Шекспір, ні Фідій. — Долоня Костанді повернулася вниз. — Ні! Ніщо не зближує нас, ніщо не стане спільним, окрім холодної математики…

— Дивно, що ви з такими думками стали займатися Контактом, — озвалася Віола, підготувавшись до можливого бою. (Сюди б дошкульного Куніцина!) Але Спиридон благодушно жебонів:

— От-от, мені й самому дивно, шановна Віоло Вахтангівно… Напевно, просто люблю перебувати серед оптимістів. Якось молодшаєш у такому запальному товаристві…

Наіля несподівано підвелася й пішла в гермотамбур, де затрималась, одягаючись. Потім різко хряпнув зовнішній люк.

— Це з нею буває, — повідомив Рагнар.

Віола гнівно глянула на нього і теж вийшла, причому Костанді докинув їй навздогін, що тривала відсутність дівчат буде для нього трагедією.

Вогненною зливою промайнув і згас блискавичний захід. У бузковій напівпітьмі за узліссям бовваніла постать з блискучою бульбашкою шолома на голові. Людина сиділа навколішках, а перед нею — немовби темний гребінь хвилі накочувався на берег, щось спухало й опадало… Віолу аж холодом обкидало, коли через зовнішній мікрофон почула голос Наілі:

— Ну чого ж ти мовчиш? Адже я знаю, яка ти тямковита. Ти все розумієш і, звичайно, зараз мене чуєш. Чи не так? Тож навіщо ти всіх нас мучиш? За те, що Корін убив твоїх братиків і сестричок? Але це було випадково, він подумав, що ви напали. Можливо, ви і вмієте одразу відрізнити розумну істоту, а ми ось не можемо… Ну, хочеш, ми всі вибачимось? Хто у вас найголовніший?

На тупому писку химери мерехтіла дугоподібна щілина — фасеткове око. Дві хвилі ритмічно пробігали по перетинках від голови до хвоста, сповіщаючи про готовність химери злетіти. Почувши наближення Віоли, Наіля схлипнула, повільно встала.

— Як вони можуть займатися всякою нісенітницею, якщо… якщо…

— Якщо важко на душі, намагаєшся відійти од дійсності, — це ж так просто! А Спиридон, врешті-решт, прекрасний хлопець і першокласний учений, — просто любить ефектні фрази. Ходімо, ходімо…