— Облиш… Облиш… — Аста, мабуть, навряд чи й чула його. — Треба натиснути на кнопку… Він дуже страждає… А ти — жорстокий… Ти — не зрозумієш…

Кім, зціпивши зуби, тяг дружину до виходу з цього клятого залу, а вона пручалася, викручувалась, люто гамселила його кулаками. І раптом схаменулася:

— Ой, Кіме, що ти робиш?! Де ми?

— Асто, негайно до “Сіріуса”! Ми тут загинемо!.. Гіпноз, телепатія — не знаю… Благаю: повторюй в думці тільки одне: “Негайно додому! Негайно додому!”

— Так, так, Кіме… Але ти чуєш?

Мабуть, цього разу почув би й глухий. Зовсім чітко, дуже голосно в шоломах скафандрів пролунало:

— В ім’я людяності — не йдіть!

Це вже були звичайні радіохвилі. І голос був голосом звукової апаратури кіберштурмана “Сіріуса”!

— Ходімо, Асто! Годі цих витівок!

— В ім’я людяності-не йдіть! — в голосі невідомого пролунав справжній розпач. — Лише вислухайте кілька слів!.. Я не заподію вам шкоди…

— Але де ви, зрештою?! — роздратовано вигукнув Кім. — Хто ви?

— Ви — в мені… — сказав голос по паузі. — Я — кібернетична психокопія людини, що загинула давним-давно… Благаю: знищіть мене!.. Я знемагаю… В мені потрощено й поруйновано все… Я паралізований… Сліпий… Майже глухий… В мені живе тільки свідомість — страшний кат, що перетворив кожну мить мого існування на пекельні муки… Згляньтеся, адже ви — люди, а я — машина… Натисніть на кнопку в ніші! Пролунає зовсім невеликий вибух… Він зруйнує мої інформаційні лінії — і я заспокоюся назавжди…

Благаю вас, зробіть це!

— Нічого не розумію!.. — збентежено промимрив Кім. Він глянув на Асту. В її очах застиг вираз болю. Губи прошепотіли:

— Кіме, треба…

— Ні, стривай! — Кім пригорнув до себе дружину, обвів променем прожектора картину зруйнованої апаратної. — Скажіть… як вас звуть?

— Круз… Так звали мого психодвійника.

— Це його труп ми знайшли біля входу в ущелину?

— Так.

— Коли він загинув?

— Дванадцять галактичних хвилин тому…

Кімові стало моторошно: дванадцять галактичних хвилин!.. Та це ж — понад сто тисяч земних років! Не дивно, що скафандр розсипався од першого ж дотику.

— Звідки ви прямували, Круз?

— За вашим каталогом — із зоряної системи М-247. Відстань — десять парсеків.

— Це ви примусили наш “Сіріус” сісти на астероїд?

— Так.

— Як ви це зробили?

Запала тривала пауза. А потім пролунало сухо:

— Я цього вам не можу сказати.

— Чому?

— Я не вірю людям… — у голосі забриніла лють. — Це ж він, отой Круз, мій психодвійник, так жорстоко прирік мене на довічні муки! Він зненавидів мене, хоч я був рідніший йому за рідну матір; зненавидів за те, що його життя — блискавично коротке, а я міг би жити неймовірно довго; зненавидів, бо побачив свою жалюгідність і нездатність змінити хоч будь-що у власній долі. Отож він і помстився перед смертю. Він поруйнував усі мої антени і фотоелементи, зіпсував майже всю автоматику, перетворивши мене на паралітика, неспроможного навіть вкоротити собі віку… Він лишив мені тільки свідомість, у якій кожна думка — мов розжарена краплина металу…

Ви гадаєте, це була звичайна міжзоряна мандрівка до братів по Розуму?.. О, ні!.. Круз і ще триста з ним, яких ви вже не побачите, — злочинці в космічному масштабі!.. Вони були найбагатші і найпихатіші на нашій планеті, чудесній зеленій Тао… І вони знищили її, коли пересвідчилися, що їхньому пануванню незабаром настане край. Знищили з допомогою ще невідомої для вас енергії гравітаційного резонансу!.. Але перед тим вони побудували мене, Крузового психодвійника. Він поставив переді мною завдання: знайти зоряну систему з придатною для існування планетою. Я з радістю погодився. Тоді ми з Крузом були абсолютно тотожні.

Всі вони заснули анабіотичним сном. Плин часу для них зупинився. А я на першому етапі нашої подорожі навіть не помічав, як збігають секунда по секунді… Так, Круз був страшний мерзотник, але він мав гострий, допитливий розум, і я, його спадкоємець, лишившись наодинці з самим собою, заходився пожадливо глитати отой невичерпно багатий інформаційний матеріал, який ми взяли з собою в подорож. Часу для спеціального підбирання мікрофільмів та плівок у Круза не було, отож на астероїд просто перевезли весь фонд Інформаційного центру планети. І в цьому була непоправна Крузова помилка.

Запала глибока пауза. А коли голос залунав знову, в ньому вже чулася не злість, а сум і біль.

— Ніколи доти Круз не цікавився літературою й мистецтвом. Він визнавав тільки політику та ще науку й фінансову справу, як засіб для досягнення мети. Ніколи доти Круз не знав ні скорботної величі почуття неподіленого кохання, ні світлої готовності віддати своє життя в ім’я когось іншого. Він був втіленням холодного, сухого розуму, для якого не існують поняття “людяність”, “справедливість”, “порядність”, а всі градації людських взаємин, усі нюанси буття зводяться до взаємовиключних “так” чи “ні”, “доцільно” чи “недоцільно”.

Тоді я був такий, як він. Я був його точною копією. І лишився б таким досі, якби не фонд Інформаційного центру.

Понад три мільярди назв творів з усіх жанрів літератури й мистецтва були в тому фонді. Але спочатку я цікавився тільки наукою і мене повсякчас дратувало, що людство планети Тао витратило квадрильйони біт інформації, марно прагнучи розтовкмачити одне одному, що таке любов і зненависть, добро і зло. А потім я вирішив розв’язати ці питання для самого себе — сухо й логічно, аби на тій планеті, до якої причалить наш астероїд, закладене таотянами нове суспільство не повторило б помилок своїх попередників.