— Хтозна, скільки кілометрів до найближчого населеного пункту? Мусимо заготувати на дорогу харч. — Останні слова вона промовила тихіше, а на обличчі з’явився вираз розгубленості, як у людини, котра в присутності безнадійно хворого виказала ненароком прихований від нього діагноз.

Я не образився, а тільки з прикрістю подумав про інертність людського мислення, яке часто зводиться до простої формули: “Все, в чому переконана більшість людей, — істина, решта — від лукавого”. А вона ж, та істина, часто базується на поверхових, сумнівних, а часом і помилкових уявленнях. Втім, це не заважає декому відстоювати її до кінця життя. Я також подумав, що краще сповідувати хибну істину, аніж не мати ніякої. Бо істина — це мораль.

— Ми звідси нікуди не підемо, — мовив я.

— Не підемо, то й не підемо, — відказала Марія, уникаючи дивитись на мене.

Погода хоч і була безвітряна, проте крони дерев у гаю місцями здригались, ніби на них налітали вихори. Там чинилася жорстока розправа. Навсебіч розбігалися дрібні, з кота завбільшки, рептилії, що мешкали на деревах і яких ми бачили в сельві над річкою. Я почав спускатися вниз, тарабанячи каструлею об нагріте від сонця бескеття. Марія залишалася стояти на чатах… Як виявилося, ми були не єдині, кого цікавила туша загиблого прозауропода. До неї сповзалися істоти, схожі на варана, алігатора, ящірок з дзьобами і трьома очима. Третє око було в них на тімені, і вони бачили ним не гірше, як двома іншими. До речі, на спині в цієї дивної тварини стовбурчаться, наче в окуня, гострі голки. Моя поява не справила на них враження. Вони тіснилися біля живота і голови загиблого прозауропода. Я став відганяти їх камінням, але вони не розуміли, хто і навіщо робить їм боляче, бо тіла їхні хоч і звивались від ударів, а проте заняття свого вони не припиняли. Тоді я наблизився і, повідкидавши ломакою всю зграю, заходився біля не займаного ще ними крупа. Тим часом тварини сповзалися до голови і хвоста туші, де я не міг дістати палицею. Їх ставало дедалі більше. Коли я вдруге прийшов по м’ясо, то за отим кишлом уже не стало видно туші прозауропода. На сонці поблискували закривавлені дзьоби і зуби, чувся шурхіт лускатих і броньованих тіл, зловісно світили тім’яні очі дзьобоголових… За час, поки я повернувся до курної ватри на скелях, над якою коптилася наша здобич, від туші великої тварини лишився тільки білий костяк. Учасники учти розповзалися хто куди. Їм на зміну налетіла хмара комах. Скелет переливався тепер всіма барвами веселки, ніби його присипали опалесцируючим пилом… Коли ж ми згодом спустилися зі скель, то побачили відполірований кістяк, який, здавалося, лежав там уже вічність. Марія довго походжала біля нього, тоді сказала:

— Ця знахідка збагатила б будь-який природничий музей. Маємо різновид типового архозавра: вузький череп, текодонтовий тип зубів, видовжені задні ноги.

Я подумки погодився, бо в жодному з палеонтологічних музеїв, де мені довелося бувати, нічого подібного не бачив.

— Ти казала, що зуби в нього текодонтового типу… Він що, рідня отому велетню, який укоротив йому віку, — текодонтові?

— Певною мірою… — На мить вона затнулась, а тоді, кинувши на мене бентежний погляд, додала: — Обоє вони водилися в тріасі і, як свідчить наука, були пращурами динозаврів. А текодонтовий тип — це зуби, розташовані по краях щелеп, як у крокодила або ссавця, на відміну від примітивніших палеозойських рептилій, зуби в яких вкривали все піднебіння.

“Водилися…” — подумав я прикро і відчув себе самітним-самітним, як тоді, в пермі, коли в мене перед очима “розтанула” хрономашина.

Марія, помітивши мою пригніченість, почала благати:

— Ну, не можу, не можу я уявити собі отієї часової течії, Олексо!

— А що таке простір, ти, звісно, уявляєш?

— Авжеж.

— Що ж це таке?

— Ну, все, в чому і ми, і звірі, і комахи перебуваємо.

— Гори теж?

— І гори, і дерева…

— Земна куля теж?

— І Земля, і Сонце, і планети…

— І все це знаходиться в просторі?

— Авжеж.

— А що таке простір для нас з тобою зараз?

— Ну, це ділянка між отими скелями і лісом та верховинами двох пагорбів. Небо теж.

— А тепер уяви собі, що ні скель, ні лісу, ні пагорбів не стало. Що тоді для нас буде простір?

— Лінія горизонту і небо.

— Добре. А тепер уяви, що ми в космосі і навколо нас — жодної планети, жодного астероїда чи комети. Ну, ні на чому окові спинитись… Що тоді для нас буде простір?

Марія на мить замислилась, по хвилі мовила не дуже впевнено:

— Весь Всесвіт.

— Всесвіт — це простір, заповнений космічними тілами. А ми домовились, що довкола — жодного космічного тіла, не пролітає жодна елементарна частка, жоден фотон. Гадаю, це не так важко уявити? Так що ж таке простір? Які органи відчуття його тоді зафіксують: слуху, дотику, запаху, смаку?

Поміркувавши, Марія відказала:

— Якщо нічого не буде, то й нас не буде. І, отже, нікому буде фіксувати, що таке простір.

Такий хід думки мене засмутив. Згадав свого колишнього начальника Браїлка, який полюбляв казати: “Всі мої наукові статті написано на конкретному матеріалі. Їх ніби цвяхами прибито до теми досліджень. І ніхто ніколи не сумнівався в їхній істинності. А чого? Бо істина для мене завжди була в факті, а не в його абстрактному осмисленні”.

Тим часом Марія, мабуть, усвідомивши некоректність своєї відповіді, сказала:

— Виходить, все, що ми бачимо, — то тільки орієнтири? Не буде орієнтирів — не буде й простору? Що ж таке простір?

— Хм… Простір. — Я розрівняв пісок, який, немов дивовижними письменами, був розписаний сотнями лап, і почав пояснювати свої міркування щодо простору, підкріплюючи їх формулами. Не стану наводити тут математичні аргументи, з допомогою яких я намагався переконати Марію в своїй концепції простору (вони Вам відомі з брошури). Та вже після формул вакууму і нульового світіння в вакуумі я помітив, як очі її почало затягувати туманом. Коли ж я в своїх поясненнях перейшов до зв’язку між простором і часом, вона сказала: