Я оглянувся. Парубок щось бурмотів собі під ніс і обережно крутив на скриньці пластмасовий диск.

В його сірих очах тепер танцювали веселі бісики.

— Ти де живеш? — підвів раптом він голову і глянув на мене так, ніби щойно помітив.

— Коло лікарні, — збрехав я.

— Ага, — байдуже кинув він. І додав: — Друже мій, навіщо так примітивно маскуватися? Ти живеш дуже далеко від лікарні, у будинку під бляшаним дахом. Там стоїть висока груша, а на ній стримить жердина, до якої ваша милість чіпляла колись радіо-антену. Ти вмієш складати детекторні радіоприймачі, адже так?

У мене, напевно, був розгублений і дурнуватий вигляд. Та це не потішило його. Він нахмурився.

— А гранат, друже мій, тобі поки що не треба. Деякі “цивілізовані” типи, — голова його хитнулася у бік дерев, за якими щезли німецькі машини, — не розуміючи нашої юної психології, дарують за такі речі шибеницю або кулю. Помирати ж, уяви собі, нам з тобою немає ніякої потреби.

Я дивився на нього так, як тільки міг дивитися тринадцятирічний хлопчисько на людину, що вже пройшла крізь вогонь та воду і про яку наші сільські хлопці часто говорили, захлинаючись від захоплення.

Минулої осені, коли німці раптово прорвали фронт і на дорогах, розквашених дощами, ревіли їхні танки, машини й тяглися обози, якось надвечір ми побачили групу наших бійців. Люди говорили, що фашисти захопили їх у полон десь під Оржицею. Фашисти гнали бранців через село. Майже всі поранені, у пошматованому одязі, а то й зовсім роздягнені, вони місили босими ногами багнюку, йшли, хитаючись, підтримуючи один одного. Кількох, уже зовсім безсилих, фашисти пристрелили недалеко від річки. Йому ж наша річка врятувала життя. Він кинувся з мосту вниз головою. І поплив, швидко, наввимашки. По ньому били з гвинтівок, а він плив, раз по раз пірнаючи у воду, дістався до очеретів і зник у гущавині. Там його, пораненого в голову, і знайшов пасічник Данило Різниченко, хата якого стоїть над самим урвищем…

Незабаром старий заговорив, начебто до нього з Донбасу небіж прийшов. І хоч у селі добре знали, що то за небіж, уже взимку сільський поліцай, п’яничка, на прізвисько Тади, бо він говорив “тади я пішов”, “тади я сказав”, приплентався якось до Різниченка на подвір’я і почав прискіпуватися, що то за парубок з’явився в нього, звідки він та хто. Пасічник виніс йому глечик самогону і макітерку меду. Тади нахильці видудлив півглечика, медом закусив, заспівав, почав стріляти граків на деревах і загубив десь затвор від карабіна. Коли повертався додому, було вже поночі, послизнувся та й загув з урвища вниз, на лід. Ранком наткнулися на нього, а поліцай уже не дише. Подейкували потім люди, нібито воно трохи не так було, що не дідько кинув п’яного Тади з кручі, а таки старий пасічник підсобив йому. Проте, зійшовшись на тому, що “собаці — собача й смерть”, односельці припинили непотрібні балачки, і про Тади вже ніхто не згадував. На його місце призначили глухуватого і сумирного діда Самійла. Йому теж не поталанило: гранатним запалом відчикрижило пальці. Після того новий “шуцман”, як вогню, боявся гвинтівки, яку йому видали в районі, і навіть іржаві бляшанки з-під консервів обминав. Ще й інших повчав: “Врем’я воєнне, де вгледиш металічеське щось або ж, к приміру, жилізо, руками не торкайся. Там, де хронт пройшов, всюди розкидано різну амуніцію, тобто супризи…”

Той самий пасічників “небіж” і стояв зараз за крок від мене з дивною скринькою на ремінці.

— Тебе як звати? — спитав він.

— Петько, — ще раз збрехав я. Він засміявся.

— Дивак-чоловік! Який же ти Петько? Ти ж справжнісінький Андрій. Боїшся, мабуть, за оцю іграшку? — Він ляснув себе по кишені, що віддувалася від моєї гранати. — За це будь спокійний, я мовчатиму, як риба.

Так я познайомився з Юрком-ленінградцем, як називали його на кутку, де жив Данило Різниченко.

Я сидів під грушею і клепав тітчину сапу. Над парканом виткнулася білява голова. Юрко-ленінградець помахав мені рукою.

— Що збираєшся робити увечері? — запитав він, і я помітив, як пульсує у нього над бровою червонястий шрам.

Що я міг робити увечері? Дивне запитання! Що ж робитимеш, коли у хаті немає й краплини гасу і, як тільки смеркне, доводиться одразу вкладатися спати.

— Знаєш що? — сказав я Юркові. — Як стемніє, сходимо за міст, на баштан. Кавунів притягнемо хоч цілий мішок. На баштані вони гниють, а староста людям не дає. А нам що, його питати? Плювали ми на старосту.

— По кавуни сходимо іншим разом. Сьогодні серйозна справа є.

Я навіть чуба пригладив. У Юрка-ленін-градця є до мене діло! Почули б хлопці таке, від заздрощів луснули б. Юрко не яважав на них, та й що вони йому? Певне, Юркові давно вже за двадцять, а моїм приятелям — кому, як і мені, тринадцять, а кому ще менше. Був найстарший серед нас, навпроти жив, Володька Нечитайло, тому сімнадцять тільки сповнилося, так у Німеччину забрали…

Я очікуюче дивився на Юрка-ленінград-ця, ладен зробити все, що тільки він забажає.

— Коли добре стемніє, приходь до повозки в очереті, — сказав він. — Чекатиму.

І пішов.

Я ледве діждався вечора, весь час думаючи про те, навіщо він покликав мене до річки. І думки все крутилися навколо гранат. Може, він тільки вдавав, що гранати його не цікавлять. Не знав мене раніше, тому й не хотів ось так, відразу на відвертість. А зараз має щось на думці. От коли б будинок коменданта — гранатами!.. Комендант, гадюка фашистська, бив палицею всіх, кого тільки стрічав серед дня на вулиці, а не на роботі. Він жив у школі, у сусідньому селі на березі річки. Якщо вночі взяти човна, то за течією — навіть веслувати не треба — можна дістатися за годину, а потім садками, повз клуб… Я ті місця знав добре.