— Давай другого!

До лейтенанта підвели невисокого парубійка років дев’ятнадцяти. Він дивився широко відкритими очима на офіцера-прикор-донника з перев’язаною рукою, і його веснянкувате обличчя смертельно зблідло.

— Ну, Грицьку, розповідай, все викладай. Як у банді опинився, як людей наших вбивав, як хати палив, — Петришин до болю стиснув пальцями здорової руки коліно, переборюючи нестримне бажання висмикнути з кобури пістолет. — Говори і дивись мені у вічі. Дивись! Ми з тобою на одній вулиці росли, в одній школі вчилися, разом корів пасли. А ти он ким став…

Грицько замотав головою, зашепотів.

— Не вбивав я. І не палив… Як-то можна — своїх людей… Я тут з ними ледве не збожеволів… Арсене, не стріляй! Ти ж знаєш, твій батько з моїм однаково спини гнули на старого Мацюка, тягали каміння. Ми ж” з тобою… Арсене… Не віриш?

— Не бійся, не стрілятиму, рук об тебе бруднити не хочу.

— Не віриш? — повторив Грицько. — Я й на думці не мав… Працював у ліспромгоспі. Прийшли вночі, вивели з хати, поставили під клуню… Гандзя автоматом у живіт: ходи з нами, а ні — і тебе, і старих твоїх живцем… у криницю… Злякався я, то правда, — він схилив голову, по брудних, давно не вмиваних щоках потекли сльози. — Десять днів я з ними, і все думав, як утекти… Гандзя помітив, пригрозив: утечеш — дома дістанемо, кишки вимотаємо…

Грицько заплакав, витираючи кулаком очі. Він теж нічого нового про Гандзю сказати не міг. По-дитячому схлипуючи, твердив:

— Утік… І Довбня, його підручний, втік… А скриня була, так, невелика, у мішку з парусини… Де поділася — не відаю…

Нічого нового не могли додати й інші четверо а банди, захоплені під час короткого бою в яру. І Петришин бачив, вони кажуть правду. Вони чіпляються за життя, кожен сказав би все, що знає. Та знали ці шестеро не так вже й багато. Верховоди-бандерівці не любили ділитися з підлеглими своїми таємницями.

Наступного дня, кілометрів за тридцять від Гнилого Яру, біля самого кордону, було виявлено зелену вантажну машину. На неї наткнулися в хащах поблизу болота сільські пастушки.

Хлоп’ята прибігли в село. Вислухавши захеканих пастушків, голова сільської Ради подзвонив в Остудів. Працівники Остудів-ського райвідділу міліції негайно зв’язалися з Верхокуттям.

Через дві години лейтенант Петришин, єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба прибули на місце.

“Студебекер” стояв у густій тіні дерев, загрузнувши колесами в болоті. Машина була порожня. Лише пробита кулею солдатська пілотка з п’ятикутною зіркою лежала на дні кабіни.

Арсен Петришин обійшов навколо машини, постукав чоботом по тугому колесу, скривившись від болю, що обпікав вогнем прострілену руку, похмуро запитав:

— Вона?

Гейко зітхнув, винувато відвів очі.

— Вона, товаришу лейтенант… Та сама машина…

— У залі кінотеатру “Глобус” знайдено шкіряну сумочку. В ній сто одинадцять марок і документи на ім’я Ельзи Поппель. Фрау Поплель викликана на десяту ранку.

— Далі.

— Зіткнення мотоцикла з легковим авто на Цейтунгштрасе. Мотоцикліст з переламом руки доставлений у клініку. Шофер авто неушкоджений.

— Розслідувати. Далі!

— Затриманий о дванадцятій ночі Пауль Артц, вісімнадцяти років, слюсар заводу друкарських машинок. Був напідпитку, добивався в жіночий гуртожиток хімкомбінату…

— Оформити справу. Далі! Оперативний черговий кримінальної поліції Баннер нерішуче кашлянув.

— Я вважаю, можна обмежитись листом в організацію спілки вільної німецької молоді заводу. Вчинок сам по собі…

— Робіть, як наказано. — Комісар поліції Гельмут Кюнт різко крутнувся в кріслі. — Далі!

— Останнє найголовніше. Справа незвичайна і, як мені здається…

Кюнт вколов Баннера поглядом сірих холодних очей, неголосно сказав:

— Без вступу і коментарів, Баннер. Якщо з неба звалився місяць, так і доповідайте: він звалився; розкололась земля, кажіть: розкололась. І не більше. Мене цікавить суть подій, Розумієте? Важливі події чи дріб’язкові — це будемо вирішувати потім. Продовжуйте!

— Слухаю. Отже, суть. Ротенплац, 9. Пограбування ювелірного магазину. Забито сторожа. Вартість викрадених цінностей визначається, Рослідування веде група Гошке.

— Все?

— Яволь! Так точно!

— Дякую, Баннер. Матеріали про ювелірний магазин лишіть у мене. Можете йти.

Рожевощокий черговий приклав руку до кашкета і вийшов з кабінету.

Кюнт повільно відкрив пачку сигарет, розім’яв одну, ретельно струсив крихти тютюну з темного піджака. Відкинувся на спинку крісла і з насолодою вдихнув запашний дим. Здавалося комісара поліції зовсім не обходить усе те, що виклав у ранковому рапорті оперативний черговий. Навіть звістка про нічне вбивство та пограбування магазину не викликала на обличчі Кюнта ніяких емоцій. А подія, слід сказати, була незвичайною. Таких подій за останні чотири-п’ять років у місті Гранау не траплялося.