— Добре, добре, майоре, ваші жарти зараз недоречні, — сухо промовив Уррен. — Не зловживайте моєю відвертістю, ви бачите, що я сиджу, наче на голках, і пробуєте іронізувати. Читайте, хай вам грець, не тягніть!

— Ага… Тоді слухайте.

Вентріс неквапно почав читати стенограму.

“У 1943 році мене було прикомандировано до ейнзацштабу [12] загону “Шварчапфель” оберштурмбанфюрера Людвігса. Штаб містився у Львові. Функції його були особливо засекречені. Вказівки та інструкції надходили безпосередньо з Берліна. Людвігсові були по суті підпорядковані всі зондеркоманди СД [13] та підрозділи так званого “батальйону Ріббентропа”, [14] які діяли на території Західної України.

Як ад’ютант Людвігса я майже весь час був біля нього. Наприкінці липня 1944 року вночі, напередодні прориву радянських військ у місто, мені довелося почути розмову оберштурмбанфюрера з офіцером, який прилетів літаком з Берліна. Дальший хід подій показав, що прибулий — довірена особа рейхсфюрера СС Гіммлера, один з чиновників його канцелярії, а мундир армійського майора на ньому — лише ширма…

Майор вручив Людвігсу наказ про арешт якогось інженера Крилача та про конфіскацію його особистого архіву. Прибулий натякнув, що інженер зробив надзвичайно важливе відкриття, в якому зацікавлена військова промисловість Німеччини. Людвігс доручив мені супроводжувати майора під час операції. Я взяв з собою шарфюрера Коленду, двох солдатів, і ми поїхали на вулицю Мохнацького.

О шостій ранку рукописи та креслення інженера уже були вкладені нами в чемодан. Захопивши Крилача з собою, ми вирушили до резиденції Людвігса, але вулиці вже прострілювалися з російських танків. Довелося повернути назад. Було вирішено пробиватися на Дрогобич. По дорозі Крилач зробив спробу тікати, і один з солдатів нашої охорони застрелив його з автомата…”

Вентріс замовк, поглянув на співбесідників і взявся читати далі.

“На шосе за містом Самбором несподівано налетіли радянські штурмовики, перед машиною вибухнула бомба.

Свідомість повернулася до мене в госпіталі. Я лежав у палаті серед поранених армійських офіцерів… Госпіталь містився у передгір’ї Карпат, у якомусь містечку, назви вже не пам’ятаю… За вікнами бахкали зенітки, чулася кулеметна стрілянина. Ні майора, ні шарфюрера у госпіталі не було. Ніхто з медичної обслуги не хотів мене слухати, пояснювати, як і коли я потрапив туди. Починалася паніка. Поранених спішно евакуювали. Якийсь гауптман, мій сусіда по палаті, сказав мені, що два дні тому зі мною намагався поговорити унтер-офіцер СС, але пішов ні з чим: я лежав непритомний.

До мого ліжка підійшли санітари. Я чув, як лікар підганяв їх: “Швидше, не затримуйтесь, росіяни близько…” Мій кітель висів на стільці. Одягаючись, я намацав у кишені папірець. То була записка від шарфюрера Коленди. Пам’ятаю зміст і тепер:

“Валізу мені пощастило врятувати. Папери вціліли. Спробую доставити їх куди треба, але не певен, що вони вже комусь потрібні. Справи на фронті погані”.

— Як бачите, Уррен, на цьому Гольбах кінчає спогади, — відкладаючи стенограму набік, сказав Вентріс. — Якщо бажаєте, продовження історії з архівом Крилача ви почуєте в розповіді шарфюрера, названого Ко-лендою. Вона викладена у другій стенограмі. Читати?

— Обов’язково! — Уррен знову потягся до пляшки.

— Коленда починає з того, на чому зупинився Гольбах.

“Коли з-за лісу вихопилися штурмовики росіян, майор хотів вистрибнути з машини, але не встиг. Вибухом йому відірвало ногу і розчавило череп. Обидва солдати загинули теж. Одному знесло півголови осколком, а другому розпороло живіт. Я потім бачив його кишки, перемішані з землею, мабуть, солдат ще трохи жив і повз кудись у бік від дороги…”

— Ці мальовничі деталі мають пряме відношення до винаходу інженера Крилача, — скорчив гримасу Уррен.

Вентріс знизав плечима.

— Кожен по-своєму сприймає навколишню дійсність, і в кожного свій стиль. Зрештою, деякі враження колишнього шарфюрера дивізії “СС-Галичина” можна пропустити. Так… Продовжимо звідси:

“Мене контузило, проте легко. Гольбахо-ві дісталося більше: у нього були переламані ребра і прострілені груди. Нас підібрали солдати з бронетранспортер’а, що проїжджав мимо. Очунявши, я зрозумів: валіза лишилася біля розбитої машини. Прохав повернути бронетранспортер назад. Солдати думали, мабуть, що я божевільний. Довелося взятися за пістолет. Командир транспортера, слинявий лейтенантик, у якого ще молоко на губах не обсохло, пообіцяв викинути мене геть, якщо я не втихомирюсь. Я з задоволенням розрядив би пістолет у нього, але солдати сиділи навколо і скоса поглядали на мій есесівський мундир.

Нас привезли до шпиталю, у містечко, яке лежало в низині кілометрів за тридцять від шосе. Гольбаха поклали на операційний стіл, а я майже силоміць примусив начальника шпиталю дати мені санітарний автофургон і через сорок хвилин дістався до місця, де упала бомба.

Шосе було запруджене військами. Артилерія червоних уже обстрілювала підступи до Самбора. У лісі і на шляху вибухали снаряди. Горіло кілька німецьких танків. Те, що залишилося від нашого “хорха”, відшукати було не легко. Все ж я знайшов розбиту бомбою машину. Біля неї лежав майор. Забризкану кров’ю валізу я витяг з-під коліс.