Біолог швидко витер хусточкою склянку, з якої пив сержант, оглянув проти світла. Переконавшись, що в склянці не залишилося ні краплини, поставив на стіл. Зняв з гачка пальто. Взяв у руки пляшку з яблучним напоєм.

Усе це він робив спокійно, впевнено, без метушні, не боячись розбудити, привернути увагу конвоїра. Він добре знав — сержант прокинеться не скоро.

Майже нечутно відійшли вбік дзеркальні двері купе. Пасажир з борідкою, в пальті наопашки, позіхаючи і мружачись спросоння, попрямував у кінець вагона.

У затемненому тамбурі жеврів вогник цигарки. Чоловік з жовтою текою під пахвою схопив Харпія за руку, прошепотів:

— Ну як?

— Хлопчисько спить, як немовля. Ще раз спасибі за яблучний напій. Ви молодець…

— А міліціонер?

— Навіщо зайвий шум? Його щастя… Двері відкрили? Ну, скоріш!

У тамбур увірвався вітер і голосний перестук коліс. Далеко внизу миготіла, нестримно линула у темряву ночі засніжена земля.

— Чорт! — вже вголос вилаявся Харпій. — Високий насип!

Напарник не почув. Напружившись, нагнувши голову, він рвучко кинув своє тіло вперед по ходу вагона і зник у сніговому вихорі.

Втягнувши в легені повітря, біолог глибше насунув шапку, вхопився за холодні поручні і стрибнув слідом.

Зігнуті ноги спружинили, але якась страшна сила жбурнула Харпія вниз. Перевернувшись через голову, він покотився з насипу і боком ударився об щось тверде.

Червоний вогник заднього вагона віддалявся, блимав маленькою підсліпуватою цяткою. Вдалині завмирав шум поїзда. Навколо було порожньо. Вітер зривав з землі дрібну снігову крупу.

Тупо нило плече. Харпій поворушив пальцями” зігнув ліву руку, зморщившись, обмацав голову і полегшено зітхнув. Напружено вдивляючись у темряву, провалюючись у сніг, він побрів уздовж насипу назад*

Чоловік у драповому пальті сидів на снігу, широко розкинувши поли, наче підстрелений птах.

— Гольбах, що з вами?

— Дайте руку, шарфюрер. І не кричіть… А, тисячу дияволів! Я не можу підвестися. Нога… Здається, я звихнув ногу.

— Цього ще бракувало! Ану покажіть, — “біолог” Харпій, він же шарфюрер Коленда, нахилився і грубо потяг Гольбаха за ногу. Той скрикнув.

— Обережніше, тисячу дияволів! Болить же…

— Нічого, потерпіть, це скоро минеться, — забурмотів Коленда і, здригаючись, подумав: “Перелом кістки!..”

Руки Гольбаха безпорадно човгали по снігу. Не маючи змоги встати, він безсило ліг на бік, на лікоть, стиха вилаявся по-німецькому.

“У нього не вивих, у нього — перелом”. Від думки, що з ним теж могло статися таке, у Коленди неприємно похололо під серцем. Опинитися з перебитою ногою тут, біля залізничної колії, в степу… Підсипане Гольбахом в яблучний напій снотворне через годину-півтори перестане діяти, міліціонер очуняє. По залізниці, від станції до станції, полетять накази, почнуться розшуки. Хіба втечеш з Гольбахом, який не ступить ні кроку? Вони далеко не відійдуть від залізниці, їм не вдасться сховатися. їх накриють, схоплять, як тільки розвидніється. Тоді — кінець!

“Кінець… кінець… кінець… — настирливо стукотіло в голові шарфюрера. — Невже Гольбах не розуміє, в якому становищі ми опинилися? Здається, він таки не підозрює, що справді з ногою. Думає — посидить, і минеться… Йолоп!”

Схиливши голову до землі, Гольбах жадібно, по-собачому хапав ротом сніг.

— Перепочину трохи і підемо. Ще встигнемо, до ранку далеко, — винувато промовив він. — Нога, здається, вгамовується… А скажіть, шарфюрер, якого біса все ж присікався до вас на станції отой навіжений? Чому вас не відпустив міліціонер? Вас обшукали? Але ж я на власні очі бачив, як ви кинули свій вальтер в урну для сміття, коли проходили через пасажирський зал. Вам пощастило. Натовп і міліціонер — усі в ті хвилини були більше зайняті чолов’ягою, який стусонув вас кулаком, аніж вами. Проте вас затримали і, здається, всерйоз. Я ледве встиг оформити квиток і сісти у вагон слідом. Що ж трапилося, шарфюрер?

— Стара історія, про це потім, — відповів Коленда. — Надало вашому Вентрісові обрати місце для висадки в тому задрипаному ліску під Даньками. Якого біса треба було летіти аж сюди, не уявляю!

— Далі від кордону — менше небезпеки. Хто ж міг знати, що у вас і на півдні України стрінуться старі знайомі. А Вентріс… О, хотів би я бачити його тут, під насипом, послухати, що заспівав би на моєму місці цей красень з підстриженими вусами! Підставте плече, шарфюрер. Ось так. Зараз я підведуся. А, прокляття! Болить нога. Підтримайте мене збоку. Ну, ходімо…

Гольбах повис на плечі Коленди всією вагою свого тіла. Кожен крок давався йому нелегко. Але він теж починав розуміти, що чекає їх, якщо вони не зуміють вибратися якомога далі еід залізниці, знайти десь притулок, притаїтися. І це надавало йому сил.

Пленталися степом з півгодини. Чіткого плану ні у шарфюрера, ні у Гольбаха не було. їх гнало почуття самозбереження, бажання бути далі від залізниці, а там вони надіялися на якийсь випадок. Головне: поспішати, відійти якомога далі, десь пересидіти.