Старшина рішуче зсунув долонею шашки на стіл.

— Побіжи, Приходько. Тут недалеко. Побіжи, — повторив він. — А ви, громадянине, сідайте. Якщо Кушнір дома, то через десять хвилин буде тут.

Чекати довго не довелося. Незабаром у коридорі почулися важкі кроки. У двері боком протиснувся кремезний офіцер у міліцейській шинелі. На широких плечах біліли погони, чорна шапка-вушанка з кокардою була хвацько зсунута на потилицю. Звислими вусами, всією постаттю, що дихала силою і здоров’ям, він схожий був на запорожця з картини Рєпіна.

— То хто ж тут хотів мене бачити? — густий розкотистий бас заповнив кімнату. — Ви, громадянине? Ну, прошу, прошу, заходьте ось у ці двері, в червоний куток. Тут і поговоримо.

Кушнір розстебнув шинель, відсунув ліктем підшивку газет, що лежала на вкритому кумачевою скатертиною столі, неквапно покрутив рудуватого вуса.

— Що сталося, чоловіче?

— Не впізнали мене, товаришу старший лейтенант? — запитав Горішній.

— Чекай, чекай… Десь я тебе справді бачив. Чекай…

— У яру біля хутора Вербці у сорок четвертому. А вдруге — у слідчого…

— Горішній? Невже ти? Отак змінився… Був хлопчисько, зелений, а тепер як вимахало тебе… Здрастуй, друже, здрастуй! — Кушнір тряс Грицькову руку з щирістю людини, що зустрілася з давнім знайомим. — Сідай сюди. Розказуй. Як живеш, що поробляєш? На нафтопромислі оператором? Вже одружився? Ну, молодець. Давненько ми з тобою не бачилися, давненько… А яр під Вербцями пам’ятаю, — волохаті Кушнірові брови зійшлися на переніссі, погляд став колючий, чіпкий. — Не пощастило мені там, застукали-таки виродки. Коли коня підо мною вбили, не встиг з сідла скочити, ногу кінь притис. Поки виборсався, вже мене автоматами в спину штурхають. Накинулися, як вовки. Колючим дротом руки скрутили. Вночі я той дріт… — Кушнір склав докупи важкі, наче гирі, кулаки, поворушив ними. — І поповз у кущі… Бандити хропуть біля багаття, а вартовий їхній стовбичить майже поряд. Все одно, думаю, втечу, дідька лисого тепер ви мене втримаєте. Тільки подумав — тебе вгледів. Сидиш під деревом, гвинтівка в руках. І дивишся на мене, ніби закоханий. Правду кажучи, похололо в грудях. Ну, думаю, зараз закричить, шмаркач, або просто торохне впритул. А ти молодчина. Виручив.

— Яке там виручив? — знітився Горішній. — Промовчав, відвернувся, та й тільки. Ви повзете, руки в крові, а у мене серце завмерло: невже вартовий помітить, невже загине людина… Та коли ви в кущі шугнули, наче камінь з пліч звалився.

— Було, було… Хай йому грець. А на слідстві я за тебе переживав, — похитав головою Кушнір. — Не вірилося, що у тебе чорна душа сокирника.

— Виправдали мене, товаришу старший лейтенант.

— Знаю. Правильно зробили. Не тебе одного та бандерівська гидота у болоті втопити хотіла. Всіх під один гребінець стригти нічого. От і з тобою розібралися по справедливості. Зважили, що немає великих гріхів за хлопчиськом, жити повинен, людиною буде. Бачиш — і не помилилися. Радий я за тебе, Грицю. І що заїхав — спасибі. Підемо зараз до мене, з дружиною познайомлю, пообідаємо разом.

Горішній замотав головою, схопив Кушніра за рукав.

— Зачекайте, товаришу старший лейтенант. Не до обіду зараз. Я приїхав… розумієте… тут така справа. Одним словом, ось, маєте. — Вийнятий з кишені гаманець тремтів у руці Горішнього. Він поклав перед Кушніром клаптик паперу, похмуро сказав:

— Прочитайте. Вчора принесли мені вночі.

Кушнірові вуса схилилися вниз.

“Виконуй розпорядження. Чекаю тебе в умовленому місці. Не з’явишся — всі відомості про минуле Вепра будуть передані ен-каведистам. Ти знаєш, що чекає кожного, хто зраджує нашу організацію. Пам’ятай Гнилий Яр. До зустрічі!”

Прочитавши записку, Кушнір тихо вилаявся. Важко встав із стільця, підійшов до дверей, щільно причинив їх.

— Розповідай усе по порядку.

Стрілка годинника показувала пів на дванадцяту ночі, коли машина Шелеста спинилася біля подвір’я Горішнього.

Марія ще не спала. Несподіваний приїзд невисокого, літнього чоловіка і худорлявого військового з чорною рукавичкою протеза стурбував її. Молода жінка розгублено стояла серед кімнати з квітчастим рушником через плече, притискаючи до грудей щойно вимиту тарілку.

У зовнішності військового Марії здалося щось знайоме, наче вона вже бачила колись цей темний чуб, сині очі, тонкий з горбинкою ніс. Та й Петришин, напруживши пам’ять, пригадав, що на околиці села бігало колись під хатою босоноге дівча з тоненькими кісками, чимось-таки дуже схоже на Грицькову дружину. “Невже донька старої Стефанії?” — подумав Петришин.

Горішнього дома не було. Марія розповіла, що вчора пізно увечері приходила до чоловіка посильна з промислу, і Грицько вранці спішно зібрався, поїхав на роботу. Що поїхав з дому у вихідний — це Марію не здивувало, таке траплялося і раніше. А от те, що він наче трохи занедужав, непокоїло її. Жалівся, голова болить, не вечеряв навіть. Вночі не спав, усе ходив по хаті. Стурбувалася Марія. Коли б ще на роботі не занеміг. Не втерпіла, сина Славка на промисел відрядила. Нехай узнає, як там батько, може, зліг. То й Марія туди поїде. Наказала Славкові завтра повернутися, бо йому після обіду до школи треба. А що привело гостей так пізно до них? Може, щось трапилося, може, щось із Славком? Малий же він ще та й пустун, а дорога, як не є, не близька…

Шелест заспокоїв господиню. Ні, нічого не сталося. Просто вони їдуть на Верхокуття і вирішили завернути до свого знайомого Грицька Горішнього, довідатися, як він живе. Що Грицько працює на промислі, вони знають, от і хотіли підвезти його по дорозі на роботу, щоб вранці не вставати йому вдосвіта, не трястися в автобусі. Та коли господаря немає, то нехай вона вибачить їм за такі пізні відвідини.

Порадившись на подвір’ї, Шелест і Петришин вирішили, не відкладаючи, дістатися до дослідного нафтового промислу. Причина поганого настрою і раптового від’їзду Горішнього їм була зрозуміла. Але де він тепер? Може, вирішив негайно повідомити про все інженера Бранюка? Молодий інженер — людина серйозна, оператора Горішнього він поважає, і було б не дивно, коли б той поділився з інженером недоброю новиною, знаючи, що Бранюк зуміє прийняти вірне вирішення або підкаже, що треба робити… У всякому разі, якщо так, то нічого поганого не станеться. Петришин знав інженера, розмовляв з ним ще тоді, коли Бранюк оформляв на роботу Горішнього. Та могло бути, що передбачення Петришина і Шелеста не виправдаються, і Грицька Горішнього вони на промислі теж не застануть. Тоді… Де ж шукати його тоді? Куди він зник?