Отож зрештою він порятувався з Узвишшя, хоча якась частка Маззакіна-розбійника назавжди лишилась позаду.

Здається, я не міг приголомшити їх більше, навіть коли б заходився зараз виконувати танок з покривалами. Гнівно зведені брови, стиснені до білих кісточок пальці – краса та й годі.

– Щось я не збагну, – сичить Сеной. – Це ж треба було всю ніч водити козлячі танці замість сказати, що злодій давно вже сконав?!

– А я казав, слухати треба було! – зловтішаюсь. – Я ж відразу сповістив, що не певен, чи той досі ще живе!

Fie в силі непорушно терпіти наругу, Сенгелаф підхоплюється з місця.

– Як же не певен, коли бачив його смерть на власні очі?!

– А я не йняв очам віри! От і не певен!

Сенгелаф розпачливо сплескує руками.

– Сенсеною, ну що з ним робити?! Скільки часу згаяно…

Старий супиться невдоволено.

– Сядь.

Форкнувши, наче норовистий кінь, Сенгелаф присідає на краю колоди. Аж мені цікаво стало, що ж таке має на гадці старий мудрагель.

– Зважмо, шановні, – поважно і, мабуть, не до мене звертається Сенсеной. – Зважмо на джерело відомостей, з якими мусимо мати справу. Досі ми не мали вагомих підстав вірити нашому гостинному господарю, отож немає підстав вірити і зараз. Вигадкою та облудою можна було б, не вагаючись, назвати кожне слово цієї невтішної оповіді, коли б не деякі обставини, пов'язані зі стратою Асати.

– Які це? – дивується Сеной. – Тридцять скорпіонів кого завгодно зі світу зведуть!

– Та ні, – метикує Сенгелаф. – Колодязь? Я чув про це…

Сенсеной поважно киває.

– Чув… Авжеж, нічого, окрім як чути, нам не траплялося. Мова про таємниці такого порядку, про які… навіть не певен, чи можна говорити.

Сенгелаф по-юнацьки захоплено блимає оком.

– Ми вже про це говоримо, зваж!

– Справді, – зітхає Сенсеной. – Отже ж так. Йдеться про колодязь – або ще називають його стовбуром, – який буцімто з'єднував колись Херем та Шеол.

– З'єднував?! – сахається Сеной.

– Херем та Шеол?! – нажахано підхоплює Сенгелаф. – Як таке може бути?

– Оце ж, – киває Сенсеной, – нам із вами навіть говорити про це не годиться. То звідки ж може знати таке простий волоцюга?

Трійця звертає на мене свої променисті погляди. Ой, ні, доста вже з мене янгольського товариства!

– А що я? – обурююсь. – За що купив, за те й продав! Тямлю я в тому! Та мені ваші святі таємниці до одного страмного місця!

– Нахаба! – хитає головою Сенсеной.

– Хамлюга! – зневажливо додає Сенгелаф.

– Шмат псячого… – завзято починає Сеной, але:

– Тшш, – смикає його старий.

Цікаво, чого він – чи сподівається на ще якісь од мене відомості, чи просто дбає про товаришеву янгольську чесноту?

– Та не журіться, панове, – відказую. – Мені однаково, якої ви про мене думки. Ось уже і досвіток сивіє, а мені хоч би варту поспати. Бо ж не живить мене, як деяких, невсипуща доброчесність…

Западає коротка мовчанка, поки гості мої розгублено позирають один на одного. Ну, що їм ще, не збагну?

– Справді, – нарешті мовить меткий Сенгелаф, – чи не пошукати нам за іншим свідком, що оповість бажане, не вдаючись до ницості та облуди?

Сеной радо підхоплюється. Лише старий кидає на мене довгий непевний погляд. Аби не стулив Херем свою світлу браму, то ще хтозна, що би він угледів… Ні, нехай вже ідуть собі!

– Гаразд, – знехотя мовить він. – Миру тобі, Маззакіне.

Ще мить – і трійця щезає в непевній пітьмі з блакитним просвітом.

Ніби й не було.

І зовсім мені не хочеться спати. Спровадив, і слава Творцю. Як же вони мене змучили, доброчесні… Не знаю, що там сталося у них на Херемі, але що мені з того за прикрість? Злодій та волоцюга не зарадить янголам, хай би як не пнувся. На що лише сподівалися?

А все ж – будьмо чесні – я не сказав їм всього, що знаю. Бо не схотів, бо – заздрив їм, зверхнім, зухвалим, щойно звідти… Нехай навіть диво дивнеє привело їх старцювати до мого вогнища – і здавалося, усю довгу невсипущу ніч верзлося, що Херем зглянувся на волоцюгу.

Навряд чи вони повернуться. А, до біса…

Пустеля поволі прокидалася, стрічаючи день сонним іще шарудінням і шелестом – подихом вітру, порухом ящірки-досвітниці. Може, й справді урвати хоч півварти сну? Можна би… але що це таке?

До звичних ранкових звуків додалося несподіване – тихі кроки, непевні, як у сліпця. Підкидаюся – невже? Але чому? Чому вони повернулися?

Трійця стоїть на крайці світла, видивляючись – не мене… таке, ніби й самі не знають, кого. Аж мороз поза шкірою – а в чому річ, не збагну… Нарешті Сенсеной намацує-таки поглядом мене безталанного і… зітхає. Мовби навіть з полегкістю. Та що ж це, людоньки, діється?

– Маззакіне, – каже він. – Ти не розповів нам усієї правди.

– Я і не знаю, – відказую, – усієї…