– А чого хочеш ти, Асата? Єдине, що важить, – це помста, кривава відплата за все, що мені заподіяли доброчеснії Хіба ти не хочеш того ж? Ти вигнаний і проклятий, як і я! Ми обоє нечисті, бо носимо смерть у своїй крові та на своїх руках! Іди зі мною, і ми скинемо Дев'ятку з їхнього облудного престолу!

Довгу бентежну мить вони мовчать обоє, тільки упириця спрагло чекає на згоду, а подорожній вагається між страхом та бридливістю, що їх відчувають, торкнувшись мимохіть хворого на проказу. Ще підчепиш оту недугу, що аж ніяк не гоїться словами…

– Дарма ти прийшла сюди, сестричко, – нарешті зітхає він.

Вона й сама уже знає, що дарма. Вона знає багато, але нема їй із того ні спокою, ні втіхи.

– Бачу, – каже вона, зневажливо підібгавши губи, – бачу, ти ще плекаєш надію сподобитись їхньої ласки… Ти зрозумієш невдовзі, як сильно ти помилявся.

Ніч відступає, зневажена, але непереможна.

– Я буду поряд, – обіцяє Алука.

Немовби щойно відзначивши нічну студінь, подорожній щільніше загортається в теплий плащ із верблюжого волосу. Він знає, що Нічна Наречена ніколи не зрікається забави. Вона буде поряд. Ну і нехай.

За кілька наступних днів мандрівки рудий пісок поступився дрібній жовтій куряві, а скелі обабіч дороги – кудлатому чагарю та брунатним смугам ланів. Що ближче до Зам-Арі, то багатшою ставала земля, тішачи око живими барвами, напуваючи вітер духом різнотрав'я та далекого плеса. Невдовзі між зелених вервечок виноградників прозирнули фарбовані білим вапном будівлі, дорога стала ширшою, ввібравши в себе струмки в'юнких стежин, і нарешті влилася до кам'яного жерла широких воріт царського міста Зам-Арі.

Охочих потрапити до міста було чимало, і варта не спиняла подорожніх, видивляючись хіба хворих на цараат і біснуватих, аби вберегти міщан від пошесті та чвари. Асата проминув ворота межи купцями, що вели за собою обтяжених крамом верблюдів, та убогими богомольцями, обтяженими хіба скаргами та проханнями численної рідні. Той, кого звали Асатою, не любив міст, бо тут усе було неначе зібгане – час і чуття, і людські долі, але Дев'ятці будували храми саме там, прагнучи, вочевидь, зосередити сили порядку, де в цьому була найбільша потреба.

Багато хто з богомольців прямував саме до господи Вакіля, воліючи невідкладно дістати підтримку закону. Там вони і спинялися, збираючись гомінкою юрбою коло підніжжя храму Нижньої Трійці, звідки вже один за одним піднімалися широкими сходами до мідної брами, за якою чигала невблаганна справедливість. Вакіль-упорядник, Бену-сторожа та Кушар-доброчесний милостиво позирали на прочан зі своїх високих насістів, і Асата відзначив умисну величність та роблений спокій кам'яних фігур, покликаних, либонь, усунути останній сумнів щодо всевладдя закону. Нижня Трійця видавалася йому трохи кумедною зі своїми величезними храмами та пориваннями довести власну значущість, хоча владу їхню ніхто ніби й не заперечував. Чекати довелося довго. Збіг день, і проминула ніч. аж доки Асаті дозволили піднятися сходами чеснот та прочинити двері закону.

– Я маю свідчення злочину, здійсненого князем Завулом. – з копита вскач приголомшив він розпорядника храму, – і вимагаю зустрічі зі старшим жерцем Вакіля.

– Чому це ти вирішив, що старший жрець буде говорити з тобою? – насилу оговтався розпорядник.

– Я маю запитання до Вакіля особисто, – пояснив Асата. – А наче ж ніхто, окрім старшого жерця, не веде з ним приватних розмов.

Службовець храму вже вирішив був, що варта коло воріт прогледіла таки, на його лихо, одненького біснуватого, проте зухвалий відвідувач спромігся нарешті обґрунтувати свої домагання.

– Перекажи йому, що моя кров засвідчує право відповіді.

Таке справді траплялося час від часу, коли облудно звинувачені чи нерозраджені жертви, не діставши правди від суддів, шукали захисту безпосередньо у бога. Вони присягалися власною кров'ю і, спробувавши її на смак, бог диктував своєму жерцеві остаточну ухвалу. Не кожен наважувався на такий крок, бо ж людей-суддів іще можна було напоумити щодо слушного присуду, тоді як бог нікого не слухав і чинив, як заманеться. Слід бути твердо впевненим, що не зогрішив навіть принагідно, а хто ж таких святих пускає межи люди? Он і варту на воротях про всяк випадок виставили…

Словом, Асата ризикував головою, і то серйозно, і така раптова розвага молодшому жерцеві була до душі. Ховаючи усміх, він відіслав з новиною одного зі служок, а сам тим часом провів відвідувача до невеличкого подвір'я, де подорожньому належало змити з рук і ніг порох далеких та невпорядкованих країв. Після того лише піднялася перед Асатою золочена запона святилища.

Старший жрець Вакіля, схоже, зазирав до Книги Законів так само часто, як і до дзеркала, бо ж усе в ньому свідчило про високу посаду та беззастережну значущість: і смугастий тюрбан із дванадцятьма блакитними стрічками, і червлений пояс із китичками, і золоті дзвоники при поясі; навіть погляд був точно припасований до нагоди – милостивий та незворушний, мов у статуї при вході. Проте зараз, звівши очі на нежданого прохача, він блимнув і відсахнувся, ледь не перекинувши золотого жертовника.