Сіверянин не зразу відповів. Сю думку доводилося спершу перетравити, й він тільки роздратовано сіпав свого нового буланця, якого взяв замість потонулого. Кінь теж дратувався під незнайомим верхівцем і навіть спробував двічі вкусити його за халяву. Так вони й мовчали, позираючи на сотню вивідників, що розсипалися далеко попереду головної раті.

— Еге ж! — урешті зважив усі думки Лют Пугачич, думки, що їх збудив у ньому молодий древлянський жупан.

Боримисл немовби тільки й чекав його відповіді:

— А ти сам, княже, йди вперед і зганяй усіх людей з насидженого. Хто не захоче вільно — силою!

— Ку-куди?

Сіверянин затнувся, й се нагадало Боримислові людійського перебіжця, та він із подивом одчув, що ся згадка не викликала в ньому колишнього роздратування. Він поглянув на баша бродників і зламав свою стару повелю:

— Лісу не пали.

— Не пали?

— Хату собі оратай поставить, і хлів поставить, і жито посіє, а як згорить ліс, то… то й землі вже під ногами… — Й знову спитав Люта Пугачича: — То мовиш, твої лучники ліпше стріляють?

— Од перса? Ліпше!

— Й мої не гірші за твоїх. Базарові такоже.

— Ти вп'ять про пса?

Боримисл удумливо кивнув і знову сказав геть інше:

— А плотів шкода.

— Плотів? Та їх тисячі можна за день. Аби очерет і по дві колодки для в'язу.

— Лисиця двічі з одного курника не краде, — сказав Боримисл, і Лютибор Пугачич уперше засміявся. Він про се й не подумав, а молодий жупан нічого не пропускав.

Пугачич натомість ізгадав щось інше — також неприємне:

— А Рядивоя нема…

Боримисл одпустив полянського княжича додому. Той дав слово привести по собі рать свого вітця, Великого князя, привести навіть силою, якщо отець не пустить її так. Та минуло вже досить часу, аби піти й повернутись, Рядивоя ж не було й не чулося, тож Боримисл змовчав сіверському князеві. Коли вітчина Великого князя, Земля Руська, стане супротиву, все піде порохом: піддасться один люд — піддасться й другий, і ні про що думати не доводитиметься.

— Я йому покажу, хай лишень… — глухим голосом проказав древлянський жупан. Лютибор Пугачич ожвавився:

— Я ж казав тобі ще тогді.

Тимна вродився по трьох місяцях після того, як вітця його загризли вовки, й скільки пам'ятав себе, найдужче з-поміж усіх живих істот ненавидів сих степових розбійників-татів. Малим любив слухати казки та бувальщини про вовків і мирних оратаїв, де гору брали то ті, то ті. Одних він порівнював із своїм загиблим татом, інших — із собою, бо знав, що рано чи пізно має вийти в степ і помститися татям з товстими холками й жовтими іклами.

Вже десятилітнім хлоп'яком він брався в облави на дикі зграї сіроманців. Та щоразу під стрілу йому трапляли кози або вухаті зайці, в той час як інші люди, селяни з їхнього Межибожа, притягали по вовку. Село звалося так споконвіку, бо тулилось на злуччі межи Божком та Богом, які й витікали неподалік, на півторадні ходу, з однієї гори. Та ні ся гора, ні Божок із Богом не вабили юнака так, як вабила третя річка, що звалася Вовком.

Вовків там і справді було доста в будь-яку пору зими та літа, виводились вони в плавнях на тому боці, а красти овець у кошари приходили серед холодів аж сюди, в Межибіж, і ще далі, в інші села та городища полян. На Вовку люди остерігались ночувати, бо хижаки тут нападали й серед літа, коли ж лягав сніг, то не лише ночувати, а й переходити сими місцями було небезпечно. Через те й урочище навколо, й межи-біжці, й інші селяни звали Вовковийцями.

Та домашні духи, певно, чи бережуть, а чи бодай значать людину невидимою печаттю, тоді її щадять і лісові, й лугові, й водяні та інші духи й торують їй стежку тудою, де менше небезпеки. Так вийшло й із Тимною. Хоч би де ходив чи де блукав, а назирці за ним ішов теплий дух домашнього вогнища Цур і стеріг його від усякої нечисті та хижого звіра. Так казали про юнака старі люди, бо тато його завжди шанував домашнє вогнище, й Цур хотів зберегти за се хоча б його сина.

Тимна й радий був із такої ласки домашнього духа, та часом і нарікав, і тоді з вуст йому зривалися докори, що Цур не дає помститися згубникам вітця. Він і картав, і благав, і правив жертви, брав із сіней за дверима батькову широколезу сулицю, перекидав лук через плече, а стріли клав у скоряну тулу й ішов у степ на Вовковийці.

Й одного разу лагідний Цур таки зважив і на його молитви, й на жертви, й на докори, бо докорам не радий ніхто, навіть люди, й поставив на Тимниній стезі вовка. Не обійшлося тут і без спомоги інших духів, бо й Цур-домовик, і Лісовий, і Луговий, і Берегині, й Русалки завжди змовляються межи себе.

Йшов Тимна з марного ловування. Вовка не здибав, а руду степову оленку з оленям пожалів.

Було вже гін за двадесять од Межибожа, навіть виднівся бір на сьому березі Богу, за яким одразу починалося село. Тимна простував ярочком, раз по раз переступаючи струмок на його дні. Й у тому місці, де бобри минулого літа вчинили загатку, йому вчулися голоси: гарчав пес або вовк, і в той гаркіт уплутувалося надсадне гудіння, немов кашляв застуджений віл.