— Замислив єси вийняти мого сина? — сказав древлянський володар синові Великого князя.

Той непорозуміло глянув на Боримисла й потяг коня.

— Хто се тобі навів такого?

— Люди добрі! — відповів круглим словом жупан.

— А для чого б се?

— Ти й гадки не маєш? — пильно глянув скоса на свого ровесника й родича Боримисл.

Русин не витримав того погляду й почав шукати причини до відчепу. Та причин не було, й жоден болярин чи воєвода не наближався до двох володарів, які балакають між собою. Нарешті він гукнув назад:

— Любомире!

Та коли малий болярин під'їхав на чалому інохідцеві, Рядивой ще не вигадав, куди б його послати. Зрештою махнув рукою, бо Любомир тут був ні до чого, й той поволі відстав, а Рядивой мовив:

— Маю гадку, в який бік ведеш. Але я й не думав твого сина… Коли не ймеш віри — можу й заклястись.

— На чім? — осторожився Боримисл, бо клятьба буває різна, й людей вона в'яже по-різному.

— На чім завгодно, — тихо відповів Рядивой. — Хоч на мечі, хоч на землі.

Боримисл охолов. Коли русин їсть землю, то вже клятьба найстрашніша, й переступити її ніяк. Але наступної миті кров знову заграла в ньому й линула до голови, в вухах йому гуло й гупало, мов руків'ям меча об сухий стовбур, і він ледве стримав себе, щоб не крикнути на все поле:

— Якщо ти про се гадки не маєш, то має твій отець!

То був і справді страшний здогад, і Рядивой не знав, як його спростувати, бо кожна людина може клястися тільки за себе, в чужу ж душу, навіть у вітцеву, заглянути не владна.

— Ти уволив мені, й не взяв гріхом не серце душу мого вітця. Й я привів тобі рать осю, а ти мені віри не ймеш…

Боримисл уп'явсь острогами в боки чорного жеребця й погнав спершу в голову свого походу, тоді звернув до першої тьми. Він пересвідчився, що княжич непричетний до того заміру, але марно б вої між собою не говорили. Від Великого ж князя можна було чекати й не такого підступу, й молодий жупан остаточно втвердився на думці, що вождь усіх земель піде на будь-яке, тільки б узяти його знову до рук.

Здибивши розлютованого острогами жеребця біля свого тестя, темного воєводи Батури, він одкликав його з походу й сказав:

— Бери сотню на добрих комонях! Батура здивувався:

— Куди? З персіянами?

— Додому! — відповів жупан. — На Вітчину.

Й коротко пояснив, що хоче від велійого пана.

Батура відвернувся, сховавши в кущуватих бровах злу іскру, й уперто проказав:

— Зрана.

Сонце стояло високо вгорі й до вечора можна було ще здолати двадесять гін, але Боримисл добре знав уперту вдачу тестя — коли його приневолити, однаково вчинить по-своєму, відійде за найближчі горби й розсідлає коні. Виваживши старого пана довгим поглядом, він неохоче погодився:

— Ліпо. Зрана.

Темний воєвода здогнав чоло своєї тьми, а Боримисл пристояв, роздумуючи, тоді пустив коня понад походом ускач і вклинився між перським слом та ще якимось його воєм.

— А пощо се Дарій… так розкидається своїми сатрапами? — спитав він, добираючи призабуті грецькі слова. Мову еллінів він вивчив у Єгипті: там того часу грецька лунала так само вільно, як і єгипетська, бо фараон охочіш обставляв себе чужинцями, ніж людьми свого племені.

Спотворений перс блиснув на нього проваллям носа:

— Не тямлю речей твоїх. Пощо «розкидається»?

— А по то, що ми, скіфи, вбиваємо чужинців, котрі приносять нам лихі вісти. — Боримислові було видно тільки відтяте вухо персіянина, яке поволі наливалося кров'ю. — Прийшов вивідувати?

— Ні,- буркнув Зопір. — Прийшов із миром, а мироносів ніхто не вбиває.

— Сей мир нам не до серця, — відмовив древлянський жупан. — Ми нікому ще не лизали черевіїв. І не мир ти приніс нам, а рабство. Таких людей ми четвертуємо і віддаємо нашому ратному кумирові, якого звемо Юром, а греки — Ареєм.

Сього разу шрами на персовім обличчі зблідли й стали біліші від смаглявої шкіри, й на провалля носа не можна було дивитися. Так вони й їхали круп до крупа, й коні їхні теж прислухалися, прядучи вухами назад. І коли попереду зблиснула вузенька притока й кілька молодих дружинників кинулися шукати броду, Боримисл, і досі не зводячи погляду з потворного обличчя вісника, мовив:

— Але я не займу ні тебе, ні жодного твого воя. Зопір поволі обернувся в його бік:

— Пощо?

— Аби повідав своєму цареві,- Боримисл умисне підкреслив слово «своєму», — нашу волю й наш одвіт. — І, вже підохочуючи коня до броду, мовив інше: — Та й чув я про тебе вельми многе… А ми вміємо шанувати міжність і в наших ворогах.

Річечка була мілка, до черева коневі, жупан перечалапав її вчвал і більше не повернувся до перського сла, якого й далі пропускали попереду древлянської раті. З голови до ніг чорні комонники із полку безсмертних настовбурчено рухалися за вавілонським сатрапом, і під тисячами поглядів їм було дуже незатишно.

А Зопір їхав, мов у тумані. Все довкола, свіже й зелене, яке спершу так дивувало молодого сатрапа, тепер утратило барви та пахощі, й він до самого вечора не промовив жодного слова навіть до царевого євнуха Мітробатеша, котрого Дар'явауш зумисне послав з ним. Шахиншах вирішив позбутися його в такий спосіб — оддавши на поталу сим шакалам, і слова скіфського царя змусили Зопіра замислитись.