Й тут йому допоміг син Багабухші — сам вийняв нездоланне місто.

Тоді Дар'явауш наставив молодого тисячника сатрапом переможеного Вавілона, а тепер самий вигляд Зопіра збурював у нім огиду. Безвухе й безносе обличчя Багабухшиного сина було рубцювате, в білясто-рожевих плямах, світило страшними проваллями ніздрів і здавалося головою з Башти тиші, куди перси клали своїх небіжчиків на потраву священним псам і коршунам.

Проти рідного сина п'ятдесятирічний чільник перських комонців здавався справжнім красенем: високий, кремезний, у зручному мідійському плащі до колін і смугастих чоботях, у кругловерхій скоряній шапці, з-під якої на плечі йому спадало хвилями шпакувате волосся. Дублене вітром обличчя мало правильні риси, а карі очі дивилися спокійно й упрост.

— Великий, — звернувся він належним словом до царя. — Тоді Зопірові було двадесять і п'ять… — Він помовчав, і Дар'явауш знав, на що той верне. У свої двадцять п'ять хлопець і справді був схожий на вітця й силою, й мужністю, й зовні, й на нього нишком задивлялась із решітчастих вікон не одна суська красуня з найвищих арійських родин. — А твоя Парміс також виросла… Скільки ж се їй?

Багабухша говорив натяками, та врешті мав сказати й одверто, й Дар'явауш не хотів припустити до сього. Перебільшено важко зітхнувши, він сказав:

— Що швидше ростуть наші діти, то старшими робимося ми. — Й голосно гукнув кудись у середину намету: — Парміс!.. Вина!

Гість умостивсь на запропонованій лавці, а син його лишився стояти, й од царевого вигуку шрами на місці відтятого носа та скарнаних вух узялися їдким, майже буряковим червцем.

— Тобі ще рано старіти, — відказав Багабухша цареві. — Я багатьма роками старший від тебе, а ще нівроку. Тільки прийшов я не про себе, а про…

Дар'явауш вчасно гукнув принести вина. Піднялася ширма лівих дверей, і з лабіринтів неосяжного намету виринула струнка жіноча постать. Зопір напружився, мов струна, й зблід, і шрами його теж зблякли, й стало ще дужче видно довгасті провалля ніздрів, що йшли йому майже під самі вічі. Юна красуня була вдягнена в довге полоття з блискучої, як риб'яча луска, тканини, й крізь розчахнутий спереду поділ щохвильки виринали яскраво-білі округлі колінця. Вона здивовано глянула на юнака з мертвою головою, поставила дарницю з вином та двома мисочками коло царя, повагом обернулася й зникла за ширмою. Зопір тремко зітхнув і глипнув майже зляканими очима на Дар'явауша й на вітця. Батько нахмурився.

Красуня принесла ще одну мисочку:

— Мислила, що вас двоє.

Вона вже хотіла була йти, та Дар'явауш притяг її за довгий поділ і всадовив собі в ногах. Парміс накрила полою заголені ноги й прилащилася до царя. Тоді налила вина, сіла йому в пелену й почала поїти з власних рук. Дар'явауш випив, ляснув її по стегні й глянув на гостей. Молодший між зрозумів, що се не та дівчина, задля якої привів його сюди отець, і теж нахмурився, беручись то червоними, то білими плямами.

Цар переможно засміявся:

— Пийте грецьке вино! А коли грецьке не смакує, скажемо, щоб нам принесли котрогось іншого. Пий і ти, сатрапе!

Молодий сатрап налляв собі й випив, ні на кого не дивлячись. Десь у глибині намету зачулися голоси — лаялися жони, тамуючи себе. То мали бути царські наліжниці, й Зопір спробував розібрати, що вони белькочуть. Але одна жебоніла по-перському, друга — по-людійському, третя — ще хтозна-якою мовою, а кілька приголошували їм по-юдейському. Молодий сатрап здивовано глянув на царя — юдейську мову Зопір знав, п'ять років просидівши в Вавілоні, де розмовляли близьким діалектом. Наліжниці-юдейки казали, що цар забув про них не тому, нібито його тримає при собі законна жона Парміс, а через те, що перейняв од фінікіян брудну звичку — кликати перед сном хлопчиків чухати йому п'яти.

Вони сказали «чухати п'яти», й Зопір знав, що то означає, й ще раз подивився на царя. Дар'явауш завважив його знічення й відтрутив од себе юну жону:

— Піди вгамуй!

Парміс охоче подріботіла навести лад серед коханок свого мужа, й за далекими ширмами незабаром утихло. Зопірові хотілося знати, чи зрозумів цар оті натяки. Дар'явауш увесь час, уже п'яте літо, зволікав з виконанням обіцянки, даної йому після взяття Вавілона, й сатрап тепер був би радий, щоб той усе зрозумів.

Аби попередити Багабухшу, Дар'явауш згадав геть інше:

— Казав ти мені, що я вчинив неправедно, але спитай Гаубаруву: вої задоволені моїм судом. — Й оскільки той не міг нічого йому заперечити, він кинув нове, сього разу вже Багабухшиному синові: — Сатрапе, де ти поставив вавілонську рать?

— Над річкою… — вперше подав голос молодий чільник із спотвореним обличчям.

— Над річкою? Пощо саме там?

— За нами безпечно. Коли фракіяни й спробують піти на нас, то тільки з-за річки. Дар'явауш із повагою глянув на сатрапа, та безвухе й безносе обличчя викликало

в ньому нову хвилю відрази, й він у думці поклявся зробити все, щоб його донька Парміс ніколи не пішла за сього нествора жоною. Погано було одне: що й Гаубарува перейнявся бажанням породичати царя з Багабухшею. Й коли вони схилять до сього й Аспатіна та Відарну, надто ж Утану, подумав Дар'явауш, то вихитрятися стане й геть неможливо. Наказати ж усім п'ятьом найвищим вельможам держави, які поставили його тому вісім літ царем, він би тепер не зважився.