На станції стояв лише один невеликий рейсовий автобус. Я з тугою глянула на нього, мріючи про можливість сісти туди і поїхати геть, а бажано, додому, де я зможу забути про цю ідіотську історію… Зараз, нашкребу останнє на квиток до Единбурга, а там вже мусить бути консульство… І тут валізи повипадали з моїх натруджених рук. До вітрового скла автобуса була причеплена табличка з написом "St. Andrews University. Human Science School".

Я неодноразово потім думала, що було б, якби того ранку я вирішила відразу ж піти десь інде, скажімо, до Університету, щоби брати його облогою. Або ж зайшла десь випити кави. Чи просто не глянула на автобус, не помітила таблички. Може все склалося б інакше. А, зрештою, може й ні.

В той момент я відчула лише запаморочливе полегшення. Адже мені не доведеться більше жебрати і ночувати під церквою! В мене тоді не виникло жодної підозри, жодного запитання на зразок "якщо ця Школа існує-таки, чому ж про неї ніхто не знає?", та і взагалі не виникло ніякого бажання щось з’ясовувати. Здавалося, як тільки я почну задавати запитання, автобус просто зникне, і я знов опинюсь на вулиці без пенсу грошей. Е, ні… Що ж, розрахунок був правильним.

Школа була розташована десь кілометрах в тридцяти на північ від Сент-Ендрюза, за його безмежними полями для гольфу, серед порослих рудим чагарником пагорбів. Її кампус складався з трьох сполучених між собою будівель сірого каменю, стилізованих під романський стиль, з маленькими баштами, арками і порталами. Будівлі стояли на маківці високого пагорба, звідки відкривався мальовничий краєвид огорнених блідо-блакитним туманом схилів і ламаної лінії узбережжя.

Першим моїм враженням було відчуття якоїсь втаємниченої монументальності, якщо, звичайно, можна так висловитись. Себто, Школа виглядала ефектно, навіть трохи моторошно; доповнювався цей ефект тим, що навколо не було видно жодного людського житла. Я, звичайно, знала, що не так далеко звідси розташоване затишне студентське містечко Сент-Ендрюз, та все ж таки тут панувала відчутна атмосфера усамітненості.

В автобусі крім мене та водія, було ще двоє молодих людей, які перемовлялися зовсім незрозумілою мені мовою. Ці юнаки були схожі на якихось латіносів – перуанців, чи щось таке; при цьому виглядали вони не надто дружньо, тож я і не намагалася зав’язувати з ними світської бесіди. Хоча, судячи з їхніх пронизливих поглядів, вони мене з цікавістю обговорювали. Та й не дивина – після усіх моїх пригод вигляд у мене був красномовний: червоні очі, синці, обідрані ноги і одяг в такому стані, що його не посоромився би професійний волоцюга. Ну то хай їм повилазить! На знак протесту, я дістала із сумки залишки вчорашнього сандвіча і з хворобливим задоволенням спожила його, розглядаючи у вікно північно-шотландський пейзаж.

Коли ми прибули до кампусу, на його подвір’ї, вистеленому дрібною бруківкою, нас вже зустрічав невиспаний дядько в клітчатому пледі. Виглядав він десь років на сорок; здалеку він був трохи схожий на ображеного долею бурундучка, ситого і загалом незлостивого. Втім, якщо придивитись пильніше, можна було помітити його хитрувато-жадібний погляд… як наче він збирався нишком, поки ніхто не помітив, поцупити з кухні десерт. Назвався він Рене Бамбузлом, викладачем, якому випала честь зустріти вранішніх прибулих. Так і сказав: випала честь. З такою протяжною саркастичною інтонацією.

Пан Бамбузл провів нас до однієї з будівель, повідомивши, що то є Residence Hall, такий собі гуртожиток, іншими словами. Потім, перевіривши наші документи, він видав нам ключі від кімнат. Мені дістався номер 22, куди я й попленталась, плекаючи мрію про належний спочинок і може навіть – о невимовне щастя! – можливість прийняти душ. Кімната моя знайшлася на другому поверсі – досить просторе приміщення на двох мешканців, з дерев’яними панелями і важкими завісами кольору стиглої вишні. Меблі були не те щоб старовинними, але з тієї тривкої породи, яку часом можна знайти в старих помешканнях з високими стелями. Однім словом, мені сподобалось.

Одне з ліжок було розгорнуте, поряд лежала валіза, з якої ніяково визирали якісь лахи. З цього я зробила висновок, що тут вже хтось живе. Однак, цього когось тут не було – моя сусідка, мабуть, вийшла за якимись ранковими справами. Я випустила з рук валізи і впала на вільне ліжко. Нарешті! В мене є своє легітимне місце, і це не закуток в підворітті, і навіть не канапа в церковній коморі. Хоча, з іншого боку, все добре закінчилось, і навіть буде, що потім онукам розповідати. Ха, бідні онуки!

На тумбочці коло ліжка лежав свіжий пухнастий рушник, що надихнуло мене на ідею піти пошукати душову кімнату. Знайшлася вона, щоправда, аж в кінці коридору. Хоча це була громадська душова, розрахована людей на десять, все виглядало дуже навіть пристойно, а в приватній душовій кабінці було настільки екзотичне управління, що, поки я адаптувалась до цих технічних новацій, мене кілька раз щедро ополоснуло окропом. Втім, на тому сюрпризи не закінчились.

Коли через деякий час я повернулася до кімнати, в капцях та з рушниковою інсталяцією на голові, там вже хазяйнував якийсь невідомий мені молодик.