Така-то була Галочка Таранцівна, на славу не тільки Гончарівці, та й усьому Харкову краса. Чутка об ній далеко йшла; а що пісень на неї поскладали, так усюди вони пройшли: усе то про Галочку Таранцівну, яка то вона хороша, яка розумна і звичайна. Спитайте на Гончарівці, там ще тямлять, як розказовали про неї діди і батьки наші і яка їй випала планета.

І вже їй було так що годів з двадцять та, може, з сотню пораздавала гарбузів женихам, що з усіх місць до неї з'їжджалися, а і досі не вибрала собі ні одного парня. Та прийшов же і її час…

Галоччин батько, Олексій, як дівчата і його дочка грають на вулиці і уся Гончарівка збереться дивитися на них і на тих, що аж з города поприходили дивитись, то і він, було, вийде, сяде на колоді з ким з приятелів та й розговорюють, об чім там прийдеться.

Раз сидів він собі там на колоді і де об чім задумався, аж зирк: охвицер іде та прямо до нього, повернувся та й сів рядом з Олексієм, близенько від нього. Олексій, як треба, зараз скочив, поклонився охвицеру звичайно та й хотів дальше відійти, бо не приходилося мужикові рівнятися з його благородієм.

А охвицер його за руку сіп та й каже просто, по-нашому: «Куди ти, чоловіче добрий, устаєш? Сиди!»

– Та ні, – поклонившися вп'ять, сказав Олексій. – Вже нам не подоба проти вас рівнятися, ми й постоїмо.

– Оттак же! Так се я тебе зогнав? Не хочу сього, не хочу. Сідай же, зділай милость, а то я устану і піду собі. Чого тут царамонитись? Хіба не усе равно? І ти чоловік, і я чоловік. Усе ми боже созданіє.

– Як се можна? Ви таки – ваше благородіє, а я…

– Усе однаковісінько. Я охвицер перед солдатами та на муштрі, а ти мені рівний і стар против мене. Сідай же, сідай. – Та сеє кажучи і усе притягаючи Олексія до себе, силкуючися, таки посадив його при всіх на тій же колоді, і вже близенько край себе, і почав з Олексієм люб'язно розговорювати.

Спершу Олексій зопинався, несмілко було йому з таким лицем просто розговорювати, а далі – далі, бачачи, що охвицер душа препроста, і хоч молод чоловік, та розумні слова говорить, осмілився і став, мов з своїм, рівним, про усе говорити. Охвицер його розпитує, а Олексій розказує: де живеть, чим промишляє, і про усячину там говорили аж геть-геть.

Олексій так уподобав охвицера, так уподобав, що тільки б і слухав його розумнії речі; а як охвицер устав, щоб іти додому, бо народ почав розходитись, то Олексій аж не стерпів та сказав: «Будьте ласкаві, ваше благородіє, приходьте сюди і у ту неділю. Я щось вас дуже полюбив і усе б вас слухав. Пожалуйте, приходьте…»

– Прийду, добрий чоловіче, непремінно прийду. Бач, увесь город сходиться дивитися на вашу Галочку; так і я туди ж йду, хоч ще і не розглядів вашої Галочки як треба.

Олексій усміхнувся і не каже, що то є Галочка. А охвицер, одходячи, ще сказав: «Будь же, чоловіче, на сім же місці і на сій колоді сиди, щоб я тебе зараз знайшов. Мені з тобою весело було. Прощай же!»

– Ідіть здорові, ваше благородіє, – поклонившися, Олексій сказав і, довго ще дивлячись за охвицером, усе думав: «Що то за розумна дитина! Молод чоловік, та який приятний! Я б з ним повік жив». І з тим пішов додому.

Незабаром прийшла і Галочка, та чи роздяглася, чи ні, чи поприбирала своє усе, чи ні, а вже і питається:

– Що то за пан з вами, панотче, сидів?

– То такий пан, доню, що благодать господня! Я і не бачив нікого простішого, як він. Не гордий, таки сам своїми руками узяв та й посадив мене край себе. Та що за преумнії розговори говорив. Повік того не забуду. Обіщався і у ту неділю вийти до мене: каже, що йому зо мною буцімто весело було.

Здається так, що Галочка, почувши, що сей охвицер у ту неділю вийде, неначе трошечки почервоніла, так – на одну годиночку, а далі і каже:

– Мабуть, що десь що розумне говорив, бо на нас і не дивився, і хоч я двічі проводила дівчат у кривого танця край самих вас, та він і не зирнув ні разу.

– йому не до вас було: він мені у ту пору розказовав, що, каже, не сонечко ходить, а земля кругом його обіходить.

– Бач що! – сказала Галочка, дивуючись.

– Е, чи тільки він премудрості і розказовав? Коли б ти послухала його!

Галочка – хто її зна, чи вона утомилася, граючи з дівчатами, чи що, а щось не така веселенька була увесь вечір, як завсегда. Усе більш мовчала. А як лягла собі спати, то здихнула і подумала собі: «Чому се пани красивіші від простого народу?…»

Як се було коло теплого Олексія [7] , так уранці дуже гарно надворі було: сонечко сяло, зогрівало увесь мир, берези починали розпукуватися, травонька зеленіла, і вже і проліски у садку Олексієвому процвітали, так було хороше, та хороше, що аж дух радовався. Галочка устала веселенька, рум'яная, красивіша і вона здавалася; упоравши, що треба було, сідаючи за роботу, перелічила, скільки день зосталося до тії неділі… Мабуть, затим, чи вспіє докончити свою роботу… Одначе, лічивши, як сказала: «суботонька, а там і неді…», та вп'ять щось-то зарум'янилась трошки та ніби усміхнулася, махнула ручечкою і сіла швидше за роботу.