– Матінко рідная! – поклонивсь аж у ноги Петро і каже: – Прийми ж мене, сироту, у свою сім'ю. Благослови мене, як сина! Не цурайтеся мене і не бороніть мені содержати вас. Сестро Оксано! Уручи ж мені твого хлопця. Я приньмаю його замість сина. Як ти присягалася своєю славою, так і я от перед матір'ю заприсягаюсь, що не оженюсь ніколи. Після мене він наслідує і мою худобу. Благослови, мамо!

Векла поблагословила їх усіх і віддала Митрика Петрові руками і сказала: «Нехай же він буде Митро Зав'яжи-світ, бо він нам усім зав'язав світ».

Так і почали хлопця звати і у сільські списки так його записали. Векла з дочкою не мали ні у чім нужди: Петро їм помагав і усім поділявся. Сяк-так зібралися, купили двір і жили собі, хвалячи бога милосердного.

Раз, так вже годів через п'ять після того, як се діялось, убіг у хату Митрик і кричить до Оксани: «Мамо, мамо, а в мене є біленький шажок! Ось бач!» І показує гривеник.

– А хто се тобі, сину, дав? – пита Оксана.

– Пан дав,– каже.

– Який же там пан?

– А ось який,– каже вже Петро, що увійшов за ним у хату.– Копитан.

Оксана так і поблідла, і затрусилась.

– Та не лякайтесь, а слухайте, що було,– казав Петро.– Дивлюсь, на станніоннім дворі, що біля мене, стоїть бричка і ходить по двору таке, мов наш копитан. Я підійшов ближче… дивлюсь… він і є. Я подумав, що з нього буде? Покликав Митрика та і йду у хату, буцім до смотрителя, а він мене і зопинив:

– Се твой мальчик? – каже.

– Нєту, ваше благородіє,– кажу я,– се копитанський.– Так прямо і відрізав.

– Как копитанський? – аж скрикнув і підійшов до

хлопця.

– Так, ваше благородіє,– кажу,– команда стояла тут, так копитан зманув у нас дівку, Оксану. Так вона утекла від нього і принесла сього хлопчика.

– Так сто єйо син? Да, мошенник, какой бойкий,– та узяв його за чубчик і поскуб легенько, та й каже: – Так она-таки дійшла назад? А мені сказали, што она із сином утопилась.

– Ні, ваше благородіє,– сказав я,– прийшла сюди і живеть тут у великій бідності…

– Виш, как мене обманули,– каже.– О, да плут будеть мальчик. Увесь у меня.

Тут ще подьоргав його то за ухо, то за чубчик, а далі вийняв гривеник, та й дав хлопцеві, і каже: «На, отдай матері, штоб тобі орішков купила». А сам сів у бричку і поїхав.

Так розказував Петро.

Оксана узяла гривеник, звела очі до бога і кинула той гривеник у вікно, аж геть на вулицю, де діти грались; обняла Митрика і гірко-гірко заплакала…