– И… и что же это все значит, по-твоему? – спитала Ленка.

– Це значить, що тітка Оксана спізналася з нечистою силою.

– Пане Петре, – знову заперечила я. – Віте кажете, вона оживила хлопчика. Ну, повірити тяжко, однак нехай. Але ж то, коли й магія, то біла. Це ж добра справа. Хіба нечиста сила робить добро?

– В тактичних метах – так. Так часто буває: ловлять на гачок саме можливістю робити добро, а потім…

– А что потом? Все-таки это мне странно и непонятно. Для чего бы кому-то – пусть даже назовем этого кого-то нечистой силой – вдруг понадобилась наша Оксана? Для какого такого дела? Что такого она должна была совершить? Имеешь соображения на сей счет?

– Души ловлять. Споконвіку так.

– Души, говоришь… Ну пусть так. А тело ее, по-твоему, тоже нечистые силы разрезали?

– Я не знаю, що відбулося. Однак впевнений: це має зв’язок з тим, що я бачив. Ми не відаємо промислу, але логіка тут є. Страшна логіка страшної сили.

…Ми верталися на Будку, розуміючи в справі загибелі Оксани ні на щіпку більше, чим до розмови. Версія втручання нечистої сили не була для мене аж такою неприймальною, я могла допустити, що ця пресловута сила є і діє, але до чого, до чого тут Оксанка?

У таких думках я зауважила, що Ленка гамує на зупинці біля невеличкої крами тої самої нашої знайомої фермерші, яка міститься на перехресті, там, де від шосу відходить сільська вулиця. Вона хотіла купити хліба, який завжди був тут вельми смачним. Ми купили по буханці – вони виявилися ще теплими, – вийшли з крамнички та направилися до машини.

Дорога до машини в цьому випадку стала для нас дорогою до розгадки, бо саме в цей час на зупинці спинився рейсовий автобус.

З нього вийшла тільки одна жінка.

Вітер одразу підхопив летучий темно-червоний шовк її одягу; повна, смуглява, красива; на голові накручений бузково-фіолетовий тюрбан; вишневі очі безстрашні.

Вона підхопила торбину на колечках, яку їй подали із салону, та огляділася. Було видно, що місце їй невідоме, що вона вперше тут.

– Перепрошую, – звернулася вона до нас. – Це ж Страдче? А де тут вулиця Піддубники? В який бік йти треба?

– Отуди, – показала я. Та по якомусь навіянню спиталася. – А хто вам на Піддубниках треба?

Вона з секунду вдивлялася в мене.

– Оксана Загородко, – сказала. І в свою чергу запитала. – Ви, може, її знаєте?

– Простите, а вы кто? – вступила в розмову Ленка.

– Я її подруга. З Луцьку, Наталка. Прізвище моє Чорнокнижко.

Я бачила обличчя Бога в силі та славі Його.

Проступало воно, коли сніг нарешті розтавав, і на галявині перед хатою розцвітав мох першою білою зірочкою на тоненькому стебельці, а на чорному вологому полі тієї ж хвилини розкривалася друга біла розрізна шестилепесткова зірочка мокриці. І тоді весніло.

Зауважала, коли дощило, і чистий пісок заховував сліди дощових потоків, у цих слідах проглядалося воно.

Бачила в трьох спідницях баби Мокрини: гальці, спідньої та спудниці.

Бачила, присівши «за хатою» у своїх потребах у ті часи, коли.

У киці, що лежала на ґанку, а сонце сідало, позолотивши краї неба.

Словом, Бога в обличчя познати я можу, тільки останнім часом щось давно не доводилося зустрічати.

У лиці Наталки Чорнокнижко щось таке було: обличчя Бога, краєчком.

Тай прізвище якесь знайоме…

І тому за дві хвилини ми вже разом їхали до Будки – на місце гибелі Оксани. Цього настійливо попросила Наталка, коли ми розповіли їй, що вчора наша подруга таємничо та незрозуміло загинула. Приїжджа сказала, що їй мусово побувати на місці, де відбулося вбивство. Нашу розповідь про вбивство Оксани вона сприйняла не те що спокійно, але якось без надмірних емоцій. Пояснила одразу, що заїхала до Оксанки без попередження, просто тому, що це було по дорозі: верталася з конференції, яка відбувалася тут, на Берестейщині… Також сказала, що з Оксанкою познайомилася кілька років тому, також на конференції, яка проводилася тоді на Волині.

– То ви так часто участуєте в конференціях? Яких саме? Педагогічних? Ви, як і Оксанка, також учителька? Колега її? – поцікавилася я.

– Так, можна сказати, що ми з Оксаною колеги, – відповіла вона. – Але я не вчителька.

– А хто ж ви за фахом?

Спокійно дивлячись на мене, вона сказала:

– Я відьма.

Я не стрималася, кинула косий погляд на Ленку; вона не здвигнула ні одним м’язом обличчя, з непорушністю трималася за кермо та дивилася на дорогу.

Наталка злегенька посміхнулася.