Шрифт:
Не відаючи, чим крити – все так, але все одно я остануся в своєму старому светрикові, – я підвелася.
– Ну добре, вговорила, із завтрашнього дня буду вдягатися винятково з Парижа. А поки що давайте прогуляємося. Ходімо, Оксанка ж ще дому не бачила.
Повели Оксанку в дім. Але дарма я сподівалася перевести розмову з обміркування моєї неідеальної особи на щось інше; мені й тут досталося. Оглядаючи кімнати, дівчата проявили небайдужу зацікавленість до того, як мені оборудувати своє мешкання; гаряче засперечалися, які ліпше зробити підлоги: паркетні чи дощані – і спільно накинулися на мене, коли я бовкнула, що хочу зробити їх з ламінату. А коли вже я сказала, що мрію про підвісні стелі, то взагалі, думала, заб’ють. Ленка заявила, що такої фатальної відсутності смаку вона навіть від мене не чекала, Влянка спитала, чи я серйозно, а Оксанка примирливо розважила, що головне, щоб господині подобалось…
Підсміхуючись над їх гарячністю, повела їх знов надвір, показати господарчі прибудови. Цікаво, що тут вони мені пропонують зробити? Музей народного побуту в клуні?
Ми йшли до флігелю, коли Оксанка раптом різко спинилася, глядячи під ноги. Там ріс рядок невеличких кругленьких пурхавок.
– О, дивіться, пурхавки повилазили вже, – зауважила Влянка. – Значить, хутко й справжні гриби будуть. І от ще, дивись, якісь маленькі, руденькі, чаренями 30 ростуть. Забулася, як вони називаються. Оксанко?
30
Чарень (діал.) – тут: багато грибів, що ростуть поблизу один одного.
– Пудпалюпахи, – приглушено відповіла Оксанка.
– Як-як? – не розчула Влянка.
– Пудпалюпахи, – повторила вона голосній, але таким дивним голосом, що я підвела на неї очі.
– Що з тобою, Оксано?
– Все нормально, – Оксанка відкашлялася.
Вона міцно задумалася, і раптом спитала:
– А ми можемо зараз піднятися на горище?
– Бодай. Але там ніц цікавого немає…
– Давайте все ж заліземо.
Ми вернулися в дім і по вузькій драбині, яку я знайшла на вишках 31 у клуні і приперла сюди, одна за другою піднялися на гору 32 . Тут справді не було нічого вартого уваги; півтемне пильне приміщення. Оксанка хуткими кроками підійшла до одного з двох віконець, що розміщалися у фронтонах, виглянула і покликала нас.
31
Вишки (діал.) – місце «на дугому поверсі», під стріхою на дошках у клуні, де зберегається сіно.
32
Гора (діал.) – тут: горище.
– Подивіться!
Ми згрудилися біля вікна. Що вона там таке бачить?
– Дивіться, отам, на газоні. Онде-го 33 !
Я подивилася. До новосілля я викосила двір, і зараз на свіжоскошеному травнику з висоти горища було добре бачні чарені грибів – пурхавок та пудпалюпахів. Пурхавки росли рівними рядами, а пудпалюпахи – півколами. А найдивніше, найвражаюче – що всі разом ці гриби створювали велике, чітко, виразно бачне слово:
БІДА
Не до віри, але так!
33
Онде-го (діал.) – ось там.
Оксанка, поки ми розгублено мовчали, не можучи втямити, що то таке, перейшла до другого вікна, напроти першого.
– А тепер сюди підійдіть.
З цього вікна були бачні інші чарені грибів, але вони також складали собою слово:
BIEDA
Мені так само прийшлося прокашлятися, перш чим я змогла виговорити:
– Що це значить? Якийсь жарт?
Оксанка подивилася на мене.
– Чи попередження.
Ми стояли одна проти одної, і уявні лінії поміж нами робили майже правильний криж; але погляди, спрямовані на Оксанку, створювали малюнок птичої лапи.
Текст – це завжди тайна, написаний він на папері чорнилом, на землі грибами чи в повітрі поглядами. Тайні знаки ще можуть критися в червонокрівцях, бактеріях, навіть у молекулах – вони там палають.
– Повірте мені, вони мають розум й почуття, як має розум й почуття бджолина сім’я, мурашник або людство як таке, – казала Оксанка, коли ми спустилися з гори й розглядали тепер таємничі грибні надписи зблизька. – Грибниця, гриби – це досить таємничі істоти. Читали ж, мабуть? В Японії не так давно були проведені експерименти з грибницею, які показали наявність у неї неабиякого інтелекту і пам’яті. Грибниця дотягалася до цукру найкоротшим шляхом у лабіринті, огинала небезпечні місця, а навіть жартувала з людьми…
– Та ну тебе! – відмахнулася Влянка. – От тільки не треба цих лженаукових гіпотез. Алко, признайся, нащо ти це зробила?
– Ні сном, ні духом! – присягнулася я. – Не маю ніякого відношення.
– Значить, колишній власник забавлявся, – виказала гадку моя сестра.
– Не знаю, не знаю, – засумнівалася я. – В його такий вигляд, ніби він взагалі в житті не забавлявся й гадки не має, як то робити. Та й як таке можна зробити? Висіяти гриби? Хиба це можливо?
– Интересно, а почему надписи по-украински и по-польски? – спитала Зорницька.
Ми вернулися за стіл. Вечір скінчався в задумливості, яку навівала неясна, непересічна грибна вістка. Але дівчата дійшли висновку, що гриби ті щось хоча й незрозуміле, але ж явно не надприродне, і тільки Оксанка з її схильністю до чарівного може так вважати. Коли ми розпрощалися біля плоту, зірки вже, як то кажуть, засіяли небо (яким-то буде врожай? – чомусь подумалося мені, коли ця фразеологема спала на думку). Ленка та Влянка сіли в машину (Влянка вирішила переночувати в Добратичах, куди Ленка взялася її підкинути; після хвороби Влянка стала хутко стомлюватися, їй треба було відпочити в комфортних умовах, яких на Будці поки що не було, тому домовилися, що вона переночує у звичній обстановці в Добратичах, а завтра я до неї прийду), Оксанка осідлала ровер, і дівчата поїхали по домах, навантажені клунками зі стравами, яких, як виявилося, я приготувала непереїдно мніго («Ладно, возьму для тети Баси, которая не смогла прийти», – відкоментувала Ленка, приймаючи з моїх рук здоровезний пакет).