— Ти дуже обачний, Бальтазаре.

Другого дня, на світанку, дарма що була досить велика хвиля, Зуріта і Бальтазар надягнули водолазні костюми і спустилися на дно моря. Вони насилу розплутали натягнуті біля входу до підводної печери сіті і влізли у вузький прохід. їх оточувала цілковита темрява. Ставши на ноги і вийнявши ножі, водолази засвітили ліхтарі. Дрібні рибки, налякані світлом, кинулися вбік, а потім підпливли до ліхтаря і заметушилися в його блакитнуватому промінні, немов комашиний рій.

Зуріта відігнав їх рукою, блиском луски вони засліплювали його. Це була досить велика печера, не менш як. чотири метри заввишки і п’ять—шість метрів завширшки. Водолази оглянули закутки. Печера була порожня, ніхто в ній не жив. Тільки зграї дрібної риби, певно, ховалися тут від морського хвилювання та хижаків.

Обережно ступаючи, Зуріта й Бальтазар посувалися вперед. Печера поволі звужувалась. Раптом Зуріта спинився здивований. Світло ліхтаря освітило товсті залізні грати, що заступили дорогу.

Зуріта не повірив своїм очам. Він ухопився руками за залізні грати і почав смикати їх, намагаючись відчинити залізну загорожу. Але грати не піддавалися. Присвітивши ліхтарем, Зуріта побачив, що грати ці, міцно вбиті в обтесані кам’яні стіни печери, мають петлі і замикаються зсередини.

Це була нова загадка.

“Морський диявол” мав бути не тільки розумною, але й винятково обдарованою істотою. Він зумів приручити дельфіна, знає, як обробляти метали. Нарешті, він міг збудувати на морському дні міцні залізні перепони, що захищали його оселю.

Але ж це неймовірно! Не міг же він кувати залізо під водою. Отже, він живе не у воді чи принаймні надовго виходить з води на землю.

У Зуріти стукало в скронях, наче в його водолазному ковпаку забракло кисню, хоча він пробув у воді лише кілька хвилин.

Зуріта дав знак Бальтазарові, і вони вийшли з підводної печери — більше їм тут нічого було робити — і піднялися на поверхню.

Арауканці, що нетерпляче на них чекали, дуже зраділи, побачивши водолазів живими й здоровими.

Скинувши ковпака і віддихавшись, Зуріта запитав:

— Що ти скажеш на це, Бальтазаре?

Арауканець розвів руками:

— Я скажу, що нам довго доведеться сидіти тут. Диявол, напевно, харчується рибою, а риби там досить. Голодом нам його з печери не виманити. Зірвати грати динамітом — тільки й лишається.

— А чи не думаєш ти, Бальтазаре, що печера може мати два виходи: один — із затоки, а другий — з поверхні землі?

— Бальтазар про це не подумав.

— Так треба подумати. Як це нам раніше не спало на думку оглянути околиці? — сказав Зуріта.

Тепер вони почали вивчати берег.

На березі Зуріта набрів на високий мур з білого каменю, що обгороджував величезну ділянку землі — щонайменше гектарів десять. Зуріта обійшов мур. У всій стіні він знайшов лише одні ворота, зроблені з товстих залізних листів. У воротах були маленькі залізні двері з прикритим зсередини вічком.

“Справжня в’язниця або фортеця, — подумав Зуріта. — Дивно. Фермери не будують таких товстих і високих мурів. У мурі ні просвітку, ні щілини, крізь які можна було б зазирнути всередину”.

Навколо — безлюдна, дика місцевість: голі сірі скелі, порослі де-не-де колючим чагарником і кактусом. У долині — затока.

Зуріта кілька днів блукав уздовж муру, подовгу стежив за залізними ворітьми. Але ворота не відчинялися, ніхто не входив і не виходив; жоден звук не долинав із-за муру.

Повернувшись увечері на палубу “Медузи”, Зуріта покликав Бальтазара і запитав:

— Ти знаєш, хто живе у фортеці над затокою?

— Знаю, я питав уже про це в індіанців, що працюють на фермах. Там живе Сальватор.

— Хто ж він, цей Сальватор?

— Бог, — відповів Бальтазар.

Зуріта від подиву високо звів свої чорні густі брови.

— Ти жартуєш, Бальтазаре?

Індіанець ледь помітно посміхнувся.

— Я кажу те, що чув. Багато індіанців називають Сальватора божеством, рятівником.

— Від чого ж він їх рятує?

— Від смерті. Вони кажуть, що він всесильний. Сальватор може творити чудеса. У своїх палацах він тримає життя і смерть. Кривим він робить нові ноги, живі ноги, сліпим дає зіркі, мов у орла, очі і навіть мертвих воскрешає.