–  Ти вже встав, проснувся?
– спитала вона таким любим голосом, що у хлопчика очиці заграли й личенько усміхнулося.

–  Уже, мамо, - одказав хлопчик, показуючи два рядки своїх дрібних білих зубків.

Мати увійшла в хату, підійшла до кроваті і поцілувала дитину. Хлопчик обвив материну шию руками, пригорнувся своїм гарячим личеньком до її засушеного виду…

"Що за диво?
– подумав Петро Федорович: - і лице матері і лице дитини такі знайомі… Це ж я! це ж мати моя!" - трохи не скрикнув він і ще дужче впився очима в причуду.

–  Годі, годі, Петрусю. Буде бавитись. Ну, я тебе одягну. Батько вже давно дожидається тебе.

–  Папочка поведе мене у школу?
– усміхаючись, запитав хлопчик.

–  Поведе, Петрусю.
– І мати почала гладити його головоньку.

–  А там у школі є учитель; учити буде?

–  Буде, моя дитино, аби вчився.

Хлопчик задумався; рученята його упали на коліна.

–  Я буду учитись, мамо. Та вивчусь, великий буду, а папа віддасть мене на службу… Я буду ходити разом з папою, йому помагати.- І оченята його заблищали.

–  Будеш, дитино, будеш, мій голубе. Тільки вчися,. мій сину; не так, як Попенко, що по городу собак ганяє.

Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко, - сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяє по городу. Батько-мати пошлють його у школу, а він за книжки, - поховає Їх на току у стогах, а сам пішов блукати по вулицях.

–  Ні, я не буду так робити, мамо… Я буду вчитися.

–  Я знаю, ти в мене слухняна дитина. Послухаєш мене, - будеш учитися.

–  Буду, буду! Мені, мамо, пошиє папа жупанок з червоним коміром; я одягнуся, візьму книжки під руку - і - гайда у школу! Попенко буде мене кликати до себе, я не піду за ним, а прямо у школу. Там буду тихо сидіти, учителя буду слухати.

–  Добре, добре, Петрусю. Ти в мене розумний хлопчик, ти моя дитина!
– І мати припала до червоненького личенька хлопця, цілувала у повні щічки, у блискучі очиці.

–  Ну, годі ж тобі лежати. Годі. Уставай, будемо удягатися.

За матерньою поміччю хлопчик не забарився умитися, прибратися; пахучою мастю помастила мати його головоньку, причесала. Пахощі рознеслися по хаті, і хлопчик бавився ними, нюхав.

–  А-ах! пахне!-мовив він, прищурюючи очиці, - усю школу запахаю! Мати усміхнулася.

–  Запахаєш, сину…

–  Буде вже вам чепуритися!
– пробіг густий голос по хаті.

І мати, і хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко виголеним лицем, - сказав би жіночим, коли б довгі брози так не насупилися над його запалими очима.

–  Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне!- мовив, усміхаючись, хлопчик, підбіг до батька і задрав до його свою головоньку.

Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав.

–  фу-у-у! аж у ніс б'є! Хто ж це тебе так наялозив?

Свіжим дитячим личком усміхнувся хлопчик і показав очима на матір.

–  Мама! А що?

–  Балує тебе мати, балує!
– гладячи рукою по голові, казав батько.

–  Ні, мама мене не балує; вона мене любить, і я її люблю. І буду я, папо, учитись; вивчуся, виросту великий, на службу поступлю… Ви і мама будете старі, а я - молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!

–  О-о! ти в мене старий!
– сміючись, одказав батько.

–  Ні, я, папо, не старий; а буду колись старий.

–  Ну, добре ж, добре. Ходімо ж чаю пити та і в школу підемо.'

Батько узяв хлопчика за руку і став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матері, кликав її за собою очима.

–  Мамо, мамо! ідіть за нами!
– крикнув він, виглянувши з-за дверей.

–  Ідіть, ідіть… я зараз.

Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати й почала перестилати маленьку постілоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила дві головні подушечки зверху й напрямилася з хати. Вона пройшла кухнею, де куховарка кришила зілля на страву, і одчинила другі двері, що вели у столову.

Там за столом сиділи вже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попід столом ногами, колотив у стакані ложечкою. Серед столу, на мідяному підносі,. стояв блискучий самовар і мугикав стиха якусь журливу пісеньку. Сумно у хаті роздавалася та пісня.

–  Чому ти не п'єш чаю?
– спитав батько сина.

–  Гарячий, - відказав той і звів очі на двері. Якраз вони відхилилися - і хлопчик побачив добре знайоме йому лице матері; очі його заграли, заіскрили радістю.