–  От бач, так і краще!
– казав він, прилягаючи на траві коло неї, бажаючи як-небудь заглянути у її лице, подивитися в її очі.

–  Ох, коли б хто знав, як мені важко!
– сказала вона, зовсім угамувавшись, і, утерши рукавом лице, підвелася.

–  Повір, Мотре, що нікому воно не легко. Усіх наше ярмо надавило. Та ще дехто вже й привик.

–  А я ніяк не привикну. Тілько згадаю дім, батька, матір… подруг… та оглянуся кругом себе…- Вона не доказала, і дві сльози затремтіли на її довгих віях.

–  Терпи козак-отаманом будеш!-опустивши руку на плече і заглянувши їй у вічі, сказав він. Вона, сама не знає чого, усміхнулася. І сльози давлять, а щось легке на самому споді серця ворушиться, піднімається угору, веселить її. її наче хто рідний привітав, близький хтось заглянув у її душу, торкнувся злегка рукою її болючої виразки, і вона наче зразу заніміла.

–  Здається, я тебе бачила десь, - глянувши ва його, сказала вона.- Десь чула твій голос.

–  Де бачила? Як приїхала - бачила.

–  То ти казав батькові, що задавив би мене.

–  Казав!
– вимовив він, махнувши безнадійно рукою.

–  А в тебе рідні е?
– помовчавши, спитала вона.

–  Нема.

–  Нікого?

–  Нікого…

–  Ні брата, ні сестри? Ні батька, ні матері?

–  Нікого. Та й нащо?

–  Хіба так краще?

–  Та вже як там не е. Хоч те гаразд, що ніхто тебе не клопоче. Нікого ти не знаєш. Ніхто тебе не знає. Сам собі.

–  Добре вам. Нам так не можна.

–  Чому не можна? Хіба і вас не рівняє панський налигач?

–  Правда твоя, - подумавши, сказала вона.- Та чому воно так? Усі, кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п'є, розливає сльози людські.

–  То люди-собаки так завели, - гірко одказав він.

–  Люди? що ж тим людям робити?

–  Що робити? Бити, давити пакосників, - он що робити.

–  Чому ж їх не б'ють? не давлять?
– одно допитується вона.

–  Того, що люди дурні. Дали на себе ярмо накинути, а скинути нема кебети. Звиклься з тим ярмом.

–  А що ж роблять такі, хто не звикає? Кого давить те ярмо?

–  Що роблять? Тікають більше.

–  Куди ж ти втечеш? Це-мандри?..-якось боязно, наче злякало її те слово, спитала вона.

–  Мандрівочка - наша тіточка!
– одказав він. Вона тільки що розкрила рот, щоб сказати щось, як недалеко від їх почулося:

–  Та де ж вона ділася? Куди вона заховалась? Вона злякано озирнулася кругом і, як опечена, схопилась.

–  Куди ти?
– спитав він.

–  Он мене кинулись. Шукають-Прощай. Виходь коли-небудь сюди…- і він не вспів попрощатись з нею, як вона поза кущами побігла назустріч дівчатам.

–  Бачі ми шукаємо, шаримо Її, а вона он проходжується.

–  Я ходила аж до купальні. Там так гарно, - казала вона…- Листя багато понападало. Вітру зовсім немає. Тепло, як літом.

–  Ходімо і ми.

–  Ходімо.

І Мотря повела дівчат геть у противну сторону від того місця, де зостався Василь.

Після того разу Василь частіше і частіше почав навідуватись у садок. Іноді і дощик осінній моросить, а він після обіду забереться між гущавину - сновигає. Отут вона ховалася, отут сиділа… І йому легше й тепліше зробиться на серці. Хоч одна знайшлася душа така, з котрою він побалакає як слід, котра глибоко зазирала своїм чорним оком у його душу.

Коли ясна лучиться годинка, то й вона вибіжить. Стрінуться, походять поза кущами, побалакають, вона пожаліється своїми болями, своєю досадою і розійдуться задоволені обоє. Вона з якого часу стала хоч сумніша наче, зате рівніша, тихша, - не переходила відразу од заливного реготу до гірких сліз, як було спершу.

Раз у неділю Василя стрів пан у садку. Пан не сам був, а з дівчатами. Сонце так ясно світило і гріло, що панові аж стало жарко. Він, скинувши шапку, утирав платком своє сите запотіле лице і реготався з вигадок та іграшок дівчат. А вони одна перед одною вихвалялися та бігали, крутилися перед ним, то стрибали одна одній на плечі, то ловили за довгі коси.

Одна Мотря покірно в стороні ішла собі, похнюпившись.

–  Чего ты, милашка, такая скучная?
– підійшовши до неї і вщипнувши за білу круглу щічку, спитався її пан.

Мотря повними суму очима дивилася на пана.

–  То вона ще не розгулялася. Позвольте, барин, нам її прогонити, - весело мовлять до його Анютка та Хівря.

–  Прогоните, прогоните!-усміхаючись, сказав він. Дві здоровенні дівки, ухопивши її за руки, помчали поперед себе. Мотря бігла, спотикалася, боялася упасти.