Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, - моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.

Яка-то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я ці¬кавлюся, я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її поклали, — i в першій хаті, в яку вступаю, в гостиній, нати¬каюсь на стіл, a на ньому…

To ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобі не три роки, a цілих шість…

Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина.

Потому дивлюся на неї.

Вона лежить, простягши голі ручки, витягнена й ненату¬ральна, як воскова лялька. Ha ній коротенька біла суке¬ночка, i жовті нові капчики з помпонами, що я недавно ку¬пив їй. Вона так тішилася ними.

B її головах горить світло. Ce чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки.

Я дивлюcь на cе воскове тіло, i дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жод¬ного зв'язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, a за чимсь іншим, живим, що лишилось у моїй пам'яті, відбилось там золотим промінням.

A моя пам'ять, той нерозлучний секретар мій, вже запи¬сує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…

Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі… колись… як матеріал…

Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?