Отже, вранці були води, а далі – як вийде.

Там Літтерні, в товаристві екзальтованих шанувальниць, знайшовся й уславлений бард-вигнанець Томас Біннорі. Печінка барда, відповідно до рекомендацій медикусів, потребувала цілющих вод значно більше за печінку квізитора. Потягаючи шипучу вологу, Томас на годинку-дві розганяв табун любительок поезії, щоб від душі поговорити з «приємними людьми в нашій особі», як любив жартувати Біннорі в доброму гуморі. До творчості барда Конрад був байдужий, віддаючи перевагу бульварним трубадурам, але йому було приємно бачити розпашілу Анрі, яка збуджено сперечається з млосним поетом про переваги асонансної рими над консонантною. Заради цього він погоджувався терпіти настирливий інтерес барда до «Справи про зниклих квесторів»:

Томас терзав барона, примушуючи знову і знову повертатися до закритої справи, згадуючи дрібнички й деталі.

Не виходило відкараскатися навіть таємницею слідства: історія набула широкого резонансу, про неї пліткували в Реттії на кожному розі – а численним учасникам «базару за сімома печатками», як висловився Месроп Серкіс, роти не заткнеш.

Уникаючи зайвих подробиць, що могли скомпрометувати високопоставлених осіб, барон задовольняв цікавість барда. Сам же бард шкріб пір'їнкою в записнику й запевняв Анрі, що після повернення неодмінно перепише трагедію «Зоря», додавши купу чудових арій і речитативів.

– Бароне, ви пройшли повз золоті копальні! – вигукував Томас по сто разів на день. – Чудова, чудова тема! От скажіть: скільки сторінок зайняв ваш звіт про справу? Можете не відповідати, я й сам знаю: багато для квізитора, мало для мистецтва! А я напишу шість балад, за числом квесторів, поему «Губерт і Хендрика» в п'яти частинах з прологом і епілогом, батальну сагу «Про дім Рівердейлів», оду «Крепундія», авантюр'єтту «Подорож із Реттії до Чуриха» з купою продовжень, ліричну драму «Барон у похід зібрався» …

– Навіщо так багато? – сміялася Анрі.

Бард не поділяв її веселощів.

– А тому, що в мене планується капітальний ремонт будинку. А стерво Франческа, моя колишня дружина, по суду відбирає десятину з кожного гонорару, включаючи подарунки його величності. І потім, я хочу обновити гардероб. А крихітка Лізетт – вона така вибаглива… Як накажете викручуватися, пані? Ні, ви врятували мене, слово честі, врятували: епічний цикл «Сто років самотності», серіал «Горбатий лицар» …

– Ваші саги не матимуть успіху, Томасе, – сказав барон. – У цій історії не було жодної любовної сцени. А нинішня публіка надто вимоглива: на чистих баталіях та інтригах успіху не побудуєш.

– Ох, бароне! – кумедно розвів руками бард. – Багато в чому ви праві. Але мій талант дозволяє бачити далі нудної правди життя. Повірте, любовних сцен не бракуватиме…

І Томас Біннорі підморгнув зніяковілій вігілі.

Наприкінці відпочинку барона наздогнала депеша. На щастя, не службова, а особисте послання – з канцелярії Ордену Зорі. До закритої справи про квесторів депеша стосунку не мала. Конрада фон Шмуца, розсипаючись у люб'язностях, переконливо просили бути в столиці за п'ять днів – аби вшанувати своєю присутністю відкриття дитячого притулку, заснованого Орденом. Барон мав честь опинитися в раді піклувальників цього притулку. Хоч би номінально запитали згоди, ідеалісти драні! На жаль, відмовитися Конрад не міг: дитячий притулок – справа шляхетна, а в депеші ясно вказувалося, що прокуратор Цимбал, старий лис – теж у числі піклувальників…

Послання такого самого змісту, доставлене спритним поштовим генієм, одержала й Анрі.

* * *

– То звольте доповісти: приїхали, добродії мої!

– Не «звольте», а «дозвольте», – не забарився виправити агітатора пунктуальний Конрад.

Перебравшись із сідла в карету, а з Літтерна – в Реттію, він знову згадав про свій колишній педантизм.

– Даруйте, пане, ми в університетах не сиділи. Ми більше на облучку, з батогом. Дозвольте до сплати півбінара й три мони… Що, знову не те сказав? – щиро засмутився кучер, побачивши скепсис на обличчі дворянина й посмішку на губах дами, якій той подавав руку, допомагаючи вийти з карети.

Втішивши агітатора не половинкою, а цілим дзвінким бінаром, фон Шмуц миттєво забув про кучера з його словесною плутаниною. Тому що пережив сильне потрясіння, підсилене жахливим відчуттям deja vu. Hi, будинок притулку був незнайомий баронові. Триповерховий, у стилі «modern antiq»: низькі сходи ведуть до портика з крученими колонами перед входом; високі двері з ручками з виливаної бронзи; фасад з мереживними вікнами прикрашений ліпленням; два пузаті балкончики, широкий фронтон, двосхилий дах…

Зате на фронтоні був до болю знайомий напис:

Відповідно, ліва половина будинку сяяла сніжною білизною малабрійського мармуру, а права пригнічувала непроглядною чорнотою дангопейського базальту. Ґрати огорожі, пофарбовані

в ті самі два прокляті кольори, чорно-білі плитки доріжки, що веде до будинку…

Добре хоч траву й деревця молодого парку пофарбувати не додумалися!

Поруч тихо охнула Анрі. І було чого: доріжкою до почесних гостей поспішав Амадей Вольфганг Трепчик-молодший власною персоною! Фізіономія готельєра промінилася щастям найвищої проби.