– Ваша світлосте! Пані вігіло! Радий, сердечно радий бачити вас у доброму здоров'ї! Просимо, просимо, всі тільки на вас і чекають…

– Трепчику, – не втерпів барон, – змилуйтеся! Ви-бо як тут опинилися?!

– Ох, ваша світлосте! Я завжди казав: незважаючи на службову суворість, ви – людина тонкої душі! Вам, як батькові рідному… Розумієте, в житті моєму сталося багато змін, і доволі радісних! По-перше, я розлучився з Віолеттою…

«Вітаю!» – мало не вирвалося в Конрада.

– …і оженився на Аничці! Ну, ви повинні пам'ятати! – куховарка, я з нею ще… хе-хе, діло молоде… До речі, в готелі мені зробили повний ремонт за рахунок орденської канцелярії. Спасибі панові Терцу; ох, який стряпчий, таких пошукати!

– Це правда, – кивнув барон. – Таких удень зі свічкою…

– А потім мені запропонували посаду керуючого. Тут, у притулку.

– Пан Терц виклопотав для вас посаду керуючого? – вдавано здивувалася Генрієтта, прямуючи доріжкою під руку з бароном слідом за Трепчиком.

– Ні, звичайно! Запит надійшов з канцелярії Ордену. Мовляв, збитки відшкодували, як годиться, а тепер хотіли б скористатися вашою діловою кмітливістю. Я подумав і погодився. Справа шляхетна: діточкам догляд потрібен, ласка… Платню поклали гарну, гріх Вічного Мандрівця гнівити…

– А готель? Продали? Закрили?!

– Готель я на Аничку залишив. Вона в мене розумниця: німа, а будь-якому язикатому пройдисвітові сто очок фори дасть. І гості раді, що німа; особливо ті, хто мене знав… Ось, прошу до холу, і далі сходами, в залу нарад…

На превелике полегшення новоявлених піклувальників, «Обитель…» виявилася чорно-білою тільки зовні. Двері м'яко зачинилися за спинами, відсікаючи двоколірну мару – і на барона з вігілою ринула хвиля барв, звуків і ароматів. Бордовий плюш м'яких крісел, шандали з безліччю свічок із воску, забарвленого вигадливо і яскраво; пастельно-кремовий тон стінних шпалер наводив на думки розслаблені й меланхолійні. У хмарі пахощів чітко вгадувався струмінь доброго мускателю. Мелодійний дзвін кришталевих келихів, приглушений хор голосів, млосний шелест суконь… Стелю зали прикрашала мозаїка: море в бурунцях піни, чоловік у лахмітті, стоячи на березі крихітного острівця з пальмою-одиначкою, радісно розмахує руками, а до острівця поспішає гордовитий фрегат на всіх вітрилах, наповнених вітром і підсвічених рожево-золотавим сонцем.

На вигляд остров'янину-анахорету було років сорок, і у вихованці притулку він за віком давно не годився.

Однак алегорія вражала.

– Скоро почнеться церемонія відкриття, – Трепчик ледве стримував радість, немов його призначили не керуючим, а небесним покровителем притулку. – Чи не бажаєте келих вина? Солодошів? Літтернської водички?

– Водички не треба, – барон замислено, ніби дегустатор, втягнув носом повітря, на мить закотив очі під лоба. – Здається, чорний мускатель із Бадандена. І ще… м-м… Хтось п'є рожевий емурійський мускат. Сім років витримки.

– О, ваша світлосте! Ваш ніс – надбання вітчизни!

– Що скаже Тихий Трибунал? – обернувся Конрад до вігіли.

– Тихий Трибунал цікавиться: мускат і мускатель – це не одне й те саме?

Барон став схожий на незайманку, якій запропонували голій проїхати верхи вулицями Реттії. І не заради порятунку батьківщини, а за смішні гроші.

– Генрієтто, ти ганьбиш мене в присутності сторонніх! Мускат – вино лікерне, зріле, з тонами троянди, меду й цитрона! А в мускателі є домішки винограду інших сортів, він на третину кисліший, і аромат слабший… Але, зауважу, букет мускатів за тривалої витримки погіршується; що ж до мускателів…

– Тихий Трибунал, – перебила Анрі натхненного оратора, – простий і доступний. Тихий Трибунал каже «так» мускателю.

Не в змозі сперечатися з очевидним, барон скрушно розвів руками.

– Отже, мускатель для дами, і скляночку рому…

– Дванадцятирічний золотий «Претіозо»! – просяяв Трепчик. – Носом не похвалюся, але пам'ять, знаєте, ще зубата! Агов, Гастоне…

Незабаром, з келихами в руках, вони пройшли до центру зали.

– …Номочко, припини їсти очима капітана Штернблада! Він може тебе неправильно зрозуміти…

– Ох, Андреа, мені так подобається, коли ти ревнуєш!

– А мені не подобається…

– Скажи, любий, а ти міг би зурочити капітана раніше, ніж він відріже тобі що-небудь? Ні, не перевіряй, я просто так, теоретично…

Вони чудово виглядали поруч: мужній широкоплечий Мускулюс, чия статура якнайкраще підходила до прізвища, і ставна повногруда красуня Наама: сині озера очей, пухнасті вії, щоки ледь побризкані ластовинням – і руса коса до пояса. Малефік заради свята скинув свою вічну куртку – лазуровий із золотим гаптуванням каптан Андреа чудово гармоніював із сильно декольтованою сукнею некромантки, вишитою по ліфу дрібними перлами.

– Добридень, пане барон!

– Анрі, ви неперевершена!

– Пані Шавазі! Кажуть, ви перебралися з Чуриха до Реттії?

– О, так! Між іншим, завдяки Андреа і вам, пані Кукіль.

– Мені?

– Наше коротке співробітництво в лабораторіях Чуриха принесло плоди значно вагоміші, ніж можна було сподіватися. Вузька спеціалізація заважає прогресу Високої Науки: на стиках галузей криється стільки нового! Принципово інші підходи, несподівані ракурси, побічні ефекти… Словом, ректорат Універмагу запросив мене і Фросю – ну звісно, гросмейстера Ефраїма! – до столиці, прочитати курс лекцій зі структуральної дрейгурації. А троє професорів, у тому числі й приват-демонолог Матіас Кручек, за обміном виїхали в Чурих. Перспективи відкриваються такі, що…