Шрифт:
– …я беру для вас некро-слід.
– Так.
Анрі очікувала паузи. Цей упертюх зі статурою коваля й підходящим прізвищем – «Нихонова школа»! – не міг отак відразу визнати себе переможеним тендітною жінкою. Він вдаватиме, що вагається, зважує «за» і «проти», врешті-решт не поступившись дамі, а прийнявши власне рішення…
Вона чекала паузи й помилилася.
– Гаразд. Я згоден. Зараз мені потрібно додому, але через дві години я підійду до вказаного вами місця. І пам'ятайте: з урахуванням майбутніх консультацій!
Малефік підморгнув з натяком.
У відповідь Анрі мало не зробила знак від пристріту.
Саме в цей момент жонглер відклав убік кільця й булави, взяв маленьку кіфару, настроєну на два тони вище звичайного, і заграв знайомий вступ. Мотив підхопила дівчина – слабким, але приємним сопрано. Арія Терціні з трагедії «Зоря». Та сама арія, що її муркотала Анрі, висаджуючи «Розу кроків»; арія, яку співав хор хлопчиків у сні – віщому, але нерозгаданому.
Такі збіги жодна мантиса не сприйняла б як пустопорожню випадковість.
SPATIUM VIIАрія Терціні з трагедії «Зоря» Томаса Біннорі, барда-вигнанця
CAPUT VIII«Йшли моранські хорти, брали слід на стерні – хоч круть-верть, хоч верть-круть, буде лихо мені…»
Дві найближчі години вона провела з користю.
Заморила черв'ячка в «Гусаку і яблуні»: тут подавали чудове фондю по-віланськи, з кукурудзяним борошном і трьома краплями вишневої горілки. Спершу Анрі думала відмовитись від страви, бо казанок для фондю зсередини натирали часником, а їй ще працювати з людьми. Але передумала: зрештою, з малефіком їй не цілуватися, а некротичні еманації відслідковувати, а якщо й цілуватися, то значно пізніше, і взагалі – потерпить.
Келих полегшеного кларету послабив душевні терзання.
– Пудинг? – запропонував власник тратторії, чорнявий хитрун Етьєн Кормило.
Ніхто не вірив, що прізвище в Етьєна справжнє. Вігіла теж не вірила, поки одного разу не зробила довідки за службовими каналами. Виявилося, чиста правда: чорнявий походив із давнього роду Рапунцельських керманичів, від самого Люберета Тяжке Кормило, який провів фрегат «Паладин» крізь рифи й мілини Буйнакця. З'ясувалося також, що старійшини роду піддали Етьєна остракізму за зраду традицій.
Така зрада була Анрі до вподоби: керманичі її цікавили мало, а кормильці – ще й як.
– Ти вб'єш мене, Етьєне. «Дід Кальвадо»?
– Подвійний!
– З темним сиропом?
– І горіховою стружкою.
– Гад ти такий. Мерзенний спокусник. Згубник талій. Давай, неси свій пудинг…
– Як подати? На лакованій тарелі? У срібному судку? Палаючий синім полум'ям?
– Притьмом!!!
Віслюк невдоволено крекнув, коли хазяйка після трапези видерлася йому на спину. Довелося натякнути за допомогою п'ят, що праця облагороджує, а час не терпить.
Гіббус зрозумів і заворушив копитами.
Незабаром він мирно об'їдав будяк на узбіччі Фалбальского тракту, біля приватного лабілекторію «Міманс». Тут Анрі затрималася, розшукуючи верховного лабілектора, тобто читця по губах, Ераста Драммона. Колись давно опинившись у «Мімансі» вперше, вігіла була вражена кількістю диваків – корчачи моторошні пики, вони скидалися на людей, одержимих легіонами бісів. Одні розтягали роти до вух, інші стискали їх у «курячу гузку», треті хвилями ганяли по чолу зморшки, четверті качали жовна не тільки на вилицях, а й у найнепідходящіших місцях… Обличчя лабілекторов нагадували посмертні маски вішальників, якими прикрашав стіни майстерні біснуватий живописець Адольф Пельцлер, працюючи над «Оргією безумців».
А какофонія звуків, що їх вони з себе видобували, від скреготу іржавих завісів до мишачого писку? Випадкову людину це могло перелякати на смерть.
Пізніше з'ясувалося, що досвідчений лабілектор не просто стежить за чужою артикуляцією, переводячи побачене в слова. Майстер буквально влазив у шкуру об'єкта, копіюючи міміку, звички, манеру говорити, нарешті, звучання голосу в найдрібніших детялях. Ераст частенько смішив Анрі, гуляючи з нею в юрбі та миттєво підхоплюючи на льоту будь-яку інтонацію, вимову чи акцент. Його мали за свого горяни-малабри з їхнім гортанним клекотом, запальні анхуесці, що акцентують на «о», гаркаві фламбарди, жуаєзи, що говорять у ніс…