На бігу вона міркувала про відставку й тиху старість.

* * *

– Ось, гляньте.

Тут огорожа, перекошена, горбата, обросла неохайними пластівцями в'юнка-душителя, відокремлювала цвинтар від пустиря. Нижче пустир переходив у заливну луку, що спускалася до річки Реттивої, малої пустунки. Убога огорожа символізувала межу дії захисних рун. Саме тому місця на казенних цвинтарях, що охоронялися чарами, коштували дорого. Турбота про покійного – не лише обеліск із датами народження-смерті й букетики на свята! Хочеш, щоб дорогий родич мирно спав під покровом пам'ятника чи мерзлякуватої осички? Щоб не підняв його з дурної примхи гуляка-некрот? Щоб ікла в милого небіжчика не прорізалися на повню, коли молочно-жовте світло впаде на могилку крізь гілки старого в'яза?

Плати, братику.

За руновану огорожу, за вінки з омели й кедрача, за домовину з замком, за гробаря-геоманта, за крикливицю-чистильницю, за ритуальні послуги волхвів, за добрих геніїв цвинтаря…

Плати!

Ах, у гаманці злидні скачуть тропака? Тоді ховай за огорожею. У зовнішньому боковому вівтарі цвинтаря, спеціально відведеному для дурнів, бальзамувальників і бідноти. На свій страх і ризик. Безкоштовно. І ховали, чого там. Зізнатися, ризик був не такий і великий, куди менший, ніж знамениті очиська страху. Некрот без ліцензії – явище рідкісне, а в'язи на цвинтарях намагалися не саджати. Зрозуміло, траплялося всяке, і повню едиктом не скасуєш…

Слід вів за огорожу, у бідний бічний вівтар. На вологому глинистому ґрунті чітко виднілися відбитки коліс і кінських копит. Ланцюжок обривався біля ряду свіжих – чи розкопаних, а потім знову засипаних? – могил. Дубові стовпці в узголів'ях вочевидь не вчорашні. І земля на пухких горбках місцями вкрита дерном.

– Тихий Трибунал дякує вам за неоціненну допомогу, – не треба б так офіційно, але думки зайняті іншим. – Перепрошую, мені необхідно зв'язатися з начальством.

Стоять, не йдуть. Ну й нехай. Переведемо пудреницю в крипто-режим, для дотримання таємниці слідства. Підтверджуючи особу, Анрі пройшлася пухівкою по носі та щоках; по лівій, клеймованій щоці – двічі. Інакше виклик відхилявся без варіантів: для анонімів стояв невблаганний кордон.

Знявши перешкоди, вона зайнялася іміджуванням відбитка, формуючи вектор пошуку. Щоки – товсті, рум'яні, немов за кожним ховалося по величенькому райському яблучку. Очиці потонули в тихому вирі, підморгують хитрими бісенятами… Рідкі брови вицвіли від трудів на благо держави… «Гусячі лапки» у куточках… Ага, ось і тло проявилося.

Месроп знайшовся вдома. Товстун розвалився в кріслі з подушками, блаженно припавши до пузатого, як він сам, келиха. Питво, загалом зелене, віддавало синявою, нагадуючи хвою стривоженої ялинки-бродяги. Від вмісту келиха голова «двох Т» діставав неабияке задоволення, довго качаючи черговий ковток на язиці, тому й до виклику поставився прихильно.

– Є результати, голубонько?

– Є. Поглянь. Вторинна Інкарнатура, частина зовнішня.

Анрі повернула люстерко в бік могил, даючи огляд. Коли вона знову зазирнула в пудреницю, обличчя боса мало такий самий відтінок, як і вміст келиха. Відразу стало зрозуміло, що товстун не спав цілу ніч.

– Вітаю, – насилу вичавив Месроп. – Молодець. Що плануєш далі?

– Потрібен ордер на ексгумацію.

– У вихідний? Це і в будень неабияка тяганина, навіть для нашого відомства. Закони знаєш, не мені тебе вчити.

З тону боса Анрі зрозуміла: є інший вихід.

– Чи й собі старе згадати? – усмішка начальства вийшла гіркою, як цілющий плід дерева хінян. – У інтересах слідства? Моя некроліцензія досі дійсна. Знімай крипто-режим, Мантикоро. Знадобиться чистий канал.

Анрі боязко косувала на малефіка й містрис Форзац. Авантюра починалася корисна, але вона не припускала свідків.

– Хто там? – миттєво оцінив ситуацію товстун.

Мовчки, не знімаючи криптування, вігіла знову повернула пудреницю.

– Радий вас бачити, майстре Андреа! – бос недбалим пасом зламав «хвіртку», відкриваючись малефіку.

– Хотів би відповісти вам тим само, – буркнув похмурий Мускулюс, іронічно піднімаючи капелюха. – На жаль, чесність не дозволяє.

– Ну й даремно. Особисто я ставлюся до вас з незмінною повагою. До речі, моя пропозиція співробітництва залишається в силі. Пані вігіло, повторюю: знімайте крипту в повному обсязі.

Даму з собачкою Месроп проігнорував. Анрі здивувало інше: грізний са-пей раптом присів на задні лапи заскавучав, точніше заскиглив, як мале цуценя. Собака смішно завертів закрученим хвостом. З пащі витік струмок липкої слини, просто на черевичок кам'яної містрис Форзац. Дама жодного зауваження собаці не зробила: стояла над найближчою могилою та мовчала з відсутнім виглядом.

Лише пальці немилосердно бгали мереживний край мантильї.

Щойно Анрі виконала вимогу начальства, зняла крипту, пудра в службовому артефакті заворушилася. Здійнялася біло-рожева хмарина, закручуючись мініатюрним смерчем – швидше, швидше… Незабаром над пудреницею зависла, шалено обертаючись, опалесцентна булька, набуваючи рис обличчя Месропа Серкіса. Секунда, друга – й ефекторна проекція чемно кивнула обом свідкам. Нижня частина кулі проросла двома долонями, що під «мильною головою» виглядали зовсім моторошно. Долоні потерлися одна об одну, готуючись творити концепт-паси.